Читати книгу - "Наложниця Темного Лорда, Анні Флейм"

Він повертає голову і перетворює мій дотик на повноцінний поцілунок — відповідає, доволі розслаблено, але цілком впевнено. Втім, значно красномовнішою виявляється його реакція внизу. Ти ж диви, який пристрасний, тільки поцілувала, а він вже готовий до всього. Ця думка викликає в мене усмішку, хоча спроба усміхнутись під час пристрасного поцілунку — така собі ідея. Але приємно відчувати себе жаданою, коли знаєш, що ще й кохана.

Чоловік першим перериває поцілунок. Щоправда, це стається вже тоді, коли він притискає мене до ліжка всім тілом. 

— Здається, ми відволіклися, — піднявшись на ліктях, задумливо промовляє Темний Лорд, і на його обличчі я помічаю щиру стурбованість цим відкриттям. — Провокаторка, — оголошує він, після чого схиляється та легенько прикушує шкіру на межі шиї та ключиці, через що по моїх плечах пробігає зграя мурашок. 

— А я прям відчуваю, наскільки ти проти, — з єхидним смішком відповідаю я, підставляючи шию під подальші напівукуси-напівпоцілунки.

— Не проти, але тобі треба відпочити, — чаклун тихо зітхає і таки відкидається вбік — лягає поряд зі мною. 

— Що, подражнив, та й все? — з майже удаваним обуренням я повертаюсь до нього та, спершись на лікоть, підпираю голову рукою. 

— Це ще хто кого дражнить, — іронічно заперечує чоловік.

Ковдра під час нашого борсання встигла сповзти, оголивши мої груди. І погляд чаклуна виразно блукав десь там. Сам же він взагалі якимось чином опинився поверх ковдри і тепер моєму взору відкривалася вся краса його досконалого тіла.

— Так от… — невимушено продовжує Темний Лорд. — Поспостерігавши за переходом кілька днів і вирішивши, що він цілком безпечний, я повернувся додому. Треба було відновити сили та погортати кілька книжок. Звісно, зовсім без нагляду я перехід не залишив — поставив кілька чарів, які сповістили б мене, раптом що пішло не так.

— І таки сповістили? — я зосереджено вдивляюсь в обличчя чоловіка, аби не ковзати поглядом по цікавіших місцях.

— Ні, — зітхає чаклун. — Мало того, виявилось, що у цьому вимірі я був відсутнім близько півроку, тому моє раптове повернення… дещо здивувало рідних. Ще й у такому виснаженому стані. Але я не розповів ані батьку, ані брату, де весь цей час знаходився. А решта... знайомих просто не ризикувала мене розпитувати.

Цікаво, чи розповів би Темний Лорд про це Пресвітлій, якби вона спитала? Але це запитання я вирішую залишити при собі. Зараз це вже не важливо.

— Мало того, до мене стали доходити чутки, що одна лише моя поява вже змушує інших магів насторожуватись, — похмуро додає чоловік. — Звісно, володіння некромантією нікому не додає привабливості…

— Чому? — перериваю його я. — Я маю на увазі, чому саме некромантія? Як на мене, всі види чаклунства однаково… — на язику крутиться слово "огидні", але я обираю інший варіант, — небезпечні. 

Темний Лорд пирхає, після чого натягує на мої плечі ковдру, вкриваючи по самісіньку шию. 

— При всій своїй освіченості, маги дуже… забобонні, скажімо так, — відповідає він. — І що за минулих часів, що зараз, розповсюджена думка про пристрасть некромантів до колекціонування душ.

— Навіщо?

— Для різних цілей насправді. Від помсти чи небажання відпускати до допомоги у якихось справах.

— І некроманти дійсно на це здатні?

— Так, деякі. 

— А ти?.. — від думки про те, що чаклун зараз візьме та відповість ствердно, мені на мить стає моторошно.

— Звісно, я вмію це робити, — відповідь чоловіка лунає доволі зверхньо. — Я ж намагався допомогти врятувати загиблих під час епідемії. Спіймати душу після смерті та одразу повернути до тіла.

Погляд чоловіка чомусь спрямований так, ніби він дивиться на щось поверх моєї маківки.

— Але це… безглузда справа, — додає він.

— Чому? — мені зненацька дійсно стає цікаво. 

— Тому що утримання душі забирає певну частку сил. А мені, сама розумієш, є на що їх витрачати. Тому в моєму розпорядженні наразі лише одна.

Чаклун замовкає, а я тим часом швидко здогаюсь, кого він має на увазі. Ту, що колись назвалася мені душею замку.

— Айна?.. — напівзапитально-напівстверджувально промовляю я.

— Так.

— Чому ти вирішив її… утримувати?

— Це зручно. Вона стежить за станом замку.

Через ледь вловиму напруженість в голосі Темного Лорда, я розумію — що це лише частина правди, найочевидніша.

— А насправді?

Чоловік прикриває очі і тихо зітхає. І минає аж десяток секунд, може й більше, коли він нарешті каже:

— Не думаю, що тобі слід це знати. 

— Це така ж таємниця, як і твоє ім'я?

— Не таємниця. Але це знання може вплинути… припустимо, на твоє ставлення.

— Ставлення до кого? Або до чого? — підозріло перепитую я.

— До неї. До мене. До майбутньої вагітності.

— А вагітність тут до чого?

Чаклун усміхається, ніби я спитала про щось кумедне. А от мені чомусь зовсім не смішно.

— До того, що вона намагалася мене шантажувати.

Я розгублено кліпаю очима у спробі пов'язати слова про шантаж і положення Айни зараз… Хоча мій втомлений розум відчайдушно відмахується від самої думки про те, що Темного Лорда — могутнього та безжалісного — взагалі можна чимось шантажувати. 

Хоча… Хіба що дитиною.

— Тобто, вона була наложницею, народила тобі дитину і використала її, щоб чогось від тебе домогтися? І ти їй так помстився?

— Не наложницею, а ученицею. І так, я дійсно їй помстився, — від спокійного, майже безтурботного тону чаклуна по моїй спині біжуть мурашки. — За те, що вона вбила дитину, яка мала от-от народитись.

— Чому? — ошелешено питаю я майже пошепки.

— Тому що не отримала того, чого я їй взагалі не міг дати — і попередив про це з самого початку, — помовчавши кілька секунд, Темний Лорд додає: — Але вона не хотіла в це вірити.

Запитання про те, чого ж такого неможливого захотіла Айна, крутиться в мене на язиці… Але внутрішнє чуття просто волає про те, що досить запитань на цю явно болісну для чоловіка тему. Тому через силу, але все-таки я стримую свою цікавість. І без того за день вже дізналася про чаклуна більше, ніж за минулі кілька тижнів.