Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

— Кави, — кажу.

Вона апатично киває позад себе.

— Гарячої духмяної кави.

Це зайве, кава тепер скрізь однакова — від кавʼярні в центральній частині міста з навʼязливою й разом з тим досить вправною імітацією під давнину до такого, як цей, автомату в кутку придорожньої забігайлівки. Я пʼю ковток за ковтком. Різниться хіба що посуд, куди її наливають.

Пальці жмакають пластик, я кидаю його в заправлений поліетиленовим мішечком смітник. Коли виходжу, продавчиня дрімає в тій самій позі, в якій я її застав. Вибілене волосся спадає на складені руки. На маківці, при шкірі проступає його справжній колір. Я зручніше вмощуюся за кермом.

Коли стрілка сягає ста шістдесяти, час раптом зупиняється, мовби стоїть, а не їде автомобіль, застигають краєвиди — та сама неймовірно розтягнена панорама. Я мовби опиняюся в стані невагомості, який, однак, швидко закінчується.

Річка петляє туди-сюди, мов нитка, всилена в голку, тканиною, — щойно ліворуч, уже за мить вона вʼюниться з протилежного боку. Мости — один, другий, третій, сьомий, дванадцятий. Ландшафт гористішає, дорога починає петляти синхронно з річкою, лише не так різко. Я скидаю швидкість, змушений раз у раз пригальмовувати. Зненацька серед дороги козулі. Я витріщуюся на них, вони на мене, наше здивування взаємне. Спостерігаю за ними крізь лобове скло, доки вони нечутно зникають у хащах. Шлях вільний — а може, вони тільки примарились? Я рушаю — якомога тихіше, щоб не злякати ще свіжу зʼяву. Силуети тварин довго стоять перед очима.

Річка зміїться видолинком між гір, під схилом завмерла на одній нозі у воді чапля. Заправок — хоч греблю гати, заїзд з плетеним тином і переверненими догори дном горщиками — спершу з одного боку, через десяток кілометрів — з іншого. Мальви — відразу не розрізниш, справжні чи пластикові. Рідний кіч; крихітні діснейленди — картинка, яку вкладають у голову від народження. Села дедалі рідше підступають впритул до асфальту, вони воліють триматись на відстані, тулячись у видолинках між пагорбами.

Поодинокі автомобілі виринають мовби нізвідки й нестерпно повзуть — чи це тільки мені здається? Я залишаю їх один за одним позаду. За багато кілометрів їх заледве набігає десяток, доки раптом все змінюється.

Транспорту зненацька більшає, він уже тягнеться неперервною стрічкою. Це повзіння триває якийсь час, нудне, монотонне. Врешті ми зупиняємося, дарма що попереду нічого не видно — ні спостережних веж, ні шапки вʼїзної конструкції.

Водії збираються гуртиками, декотрі залишаються в салоні, стискаючи кермо, наче їх заціпило. Відкинутися на спинку, розслабитись, вимкнутися і мріяти з розплющеними очима, періодично підкочуючись на кілька метрів вперед; різкі рухи не працюють на тебе, час також не працює на тебе, він узяв тут тайм-аут; тут нічого не працює на тебе, зате усе решта — проти. Як я скучив за тобою, неповторний, незмінний кордоне... Мине тисяча років, і так само повзтимуть, а потім грітимуть панцир на сонці автомобілі.

Ні, таки нічого не змінилося. Аніскілечки. І не зміниться. Все — плоди наших рук. Ми живемо так, а нам знай видається, буцім ми заслуговуємо на щось краще. Ніхто нічого тобі не винен — зарубай це собі на носі.

Я йду через безбожно запльований асфальт на узбіччя, де повно лушпиння, недоїдків, блювотини від зіпсутих в теплі бутербродів, пластикового сміття. Цей пейзаж викликає огиду й бажання за всяку ціну вирватися вперед. Все це скидається на велике переселення, тоді як більшість тих, хто перетинає кордон, вертаються, чимало — того самого дня.

Я зводжусь навшпиньки що-небудь роздивитися. Все, що я бачу, — довгу валку транспорту, що тягнеться до металевої конструкції далеко попереду. Останній відтинок, довший від найдовшого дня. Тут кілометри вимірюються годинами, якщо ж не пощастить — добами; тут навчились в чеканні спати і жити. Від стічних рівчаків смердить сечею. Фруктові дерева на прилеглих подвірʼях нагадують обдерті оцурки й давно вже не плодоносять. Приблудні пси сновигають ватагами, підбираючи їстівні покидьки.

Я вертаюся за кермо. Ввімкнувши аварійку, легенько викочуюсь з черги. В пригоді стає досвід. І паспорт.

Не встигаю проїхати кількох метрів, як гурт чоловіків загороджує проїзд. Насуплені обличчя не налаштовані на балачку. Від мене жадають розвернутися. Що це означає, їм відомо незгірше за мене. Ґав тут не ловлять.

Похряснути годин так на вісім не входить у мої наміри. Зараз я дам повчальну лекцію, коротку і безкоштовну.

Я опускаю віконце. В моїй руці дипломатичний паспорт. Мій голос звучить владно, ледь грубувато. На їхніх пиках проступає розгубленість. Мені вдалося їх ошелешити, від їхньої самовпевненості мало що залишається — щось жалюгідне. Їхні мармизи подібні на зморщені в безпорадності пеніси. Дипломатичний паспорт годі сплутати з яким-небудь іншим.

— Я на службі.

Я кидаю це з недбалою незворушністю, вони нічого не можуть вдіяти. Виставу закінчено, хоча насправді це тільки антракт.

Чоловіки неохоче розступаються, з-під насуплених брів кремʼяхи їхніх очей викрешують злість. Тієї миті я уособлюю все ненависне, якого вони невідʼємна частина. Я не маю до них жодних претензій, я теж міг би отак бовваніти. На моєму місці вони повелися б так само, саме воно їх найбільше ятрить — що я не на їхньому, а вони не на моєму. Спокійно, пацани: кожний із нас на своєму місці. Я просуваюся на кілька десятків метрів вперед, а відчуття таке, наче здолав сотні кілометрів. Відстань — величина відносна.

Я рухаюся вздовж неперервної стрічки автомобілів, міліметр до міліметра розминаючись із зустрічними. На громіздкішому такий маневр не пройшов би. Я довго вибирав тебе, малюче. Я вдячно погладжую кермо.

Антракт закінчився. Ці — іншого штибу, дипломатичний паспорт їх не вразить. Таких не злякає ніщо, в них шкіра грубша, ніж в алігаторів. Вони зблискують жовтими, прокуреними зубами, що мов укриті іржею, проте все ще гострі ножі. Все одно я показую його. Вимахую, навіюючи на себе обурення. Я ладний приліпити його до їхніх засмаглих, порубаних зморшками мармиз. Ноумени з заклеєними закордонним паспортом фейсами. Вони поблажливо радять мені запхати його собі в одне місце.

— Ви що, не бачите, що в мене дипломатичний паспорт?

Один із них зневажливо спльовує. Це їхня колективна відповідь. Я бачу, як вона осідає зеленкуватим слизом у порохах.

Інший міцніше стискає зубами цигарку, недопалок стовбурчиться вгору і застережливо спалахує, наче червоне кружальце світлофора.

— Звільніть, будь ласка, дорогу.

Вони вивалюються на мене.

— Негайно звільніть проїзд!

— Ми вас не затримуємо.

Вони криво шкіряться, в одного бракує більшої половини зубів, проте це його не конфузить.

Ні, вони не затримують мене. Вони всього-на-всього стоять на дорозі. Я можу вийти і йти пішки. Вони знають, що я не