Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я знав присутність великодушну, мов дерева, які далеко простягають своє гілля, щоб кинути тінь. Адже я той, хто наповнює, і я покажу тобі твою оселю.
Ти пам’ятаєш смак любові, коли ти цілував дружину, бо світанок уже надав природної барви овочам, які ти склав на віслюку трохи хиткою пірамідою, щоб продати їх на ринку. Отже, дружина всміхнулася тобі. Вона стояла на порозі, готова, як і ти, до своєї роботи, бо замітатиме в домі, чиститиме хатнє начиння, готуватиме тобі обід, думатиме про тебе, потай готуючи тобі улюблену страву, й казатиме собі: «Щоб тільки він не повернувся дуже рано, бо не дасть мені насолодитися несподіванкою…» Отже, її ніщо не відокремлює від тебе, хоча ми бачимо, що ти поїхав далеко, а вона бажає, щоб ти запізнився. Така сама ситуація і в тебе, бо твоя подорож служитиме дому, отже, треба, щоб ти його лагодив і підтримував радість. Ти думаєш придбати за свій виторг ворсистий килим і срібне кольє для дружини. Ось чому співаєш дорогою й перебуваєш у затишку любові, хоча зовні видається, ніби ти їдеш у вигнання. Ти будуєш свій дім, потихеньку переставляючи ціпок, ведучи віслюка, поправляючи кошики й протираючи собі очі, бо ще дуже рано. Ти тепер солідарніший із дружиною, ніж у години неробства, коли задивляєшся зі свого порога на далекий обрій, навіть не думаючи обернутися, щоб розкошувати чим-небудь у своєму королівстві, бо мрієш про далеке весілля, на яке б хотілося поїхати, або про якусь роботу, про приятеля.
Тепер, коли ви вже остаточно прокинулися, твій віслюк інколи намагається показати свою ревність, ти прислухаєшся до нетривкого клусу, що видається немов піснею камінчиків, і думаєш про свій ранок. Ти всміхаєшся. Адже ти вже вибрав крамничку, де купиш срібний браслет. Ти знаєш того старого крамаря. Він зрадіє твоєму візитові, бо ти його найкращий друг. Він запитає про твою дружину. Розпитає про її здоров’я, бо твоя дружина неоціненна й тендітна. Скаже про неї стільки доброго, й таким зворушливим голосом, що навіть найчерствіший перехожий, лише почувши ту похвалу, вважатиме, що дружина варта золотого браслета. Але ти зітхнеш. Бо життя отаке. Ти не король. Ти городник. Зітхне і крамар. Коли ви досить позітхаєте на честь недосяжного золотого браслета, він скаже тобі, що більше любить срібні браслети. «Браслет,- пояснить він,- передусім має бути важким. А браслети з золота завжди легкі. Браслет має містичний сенс. Тут ідеться про першу ланку ланцюга, що поєднує вас. Як добре в коханні відчувати тягар ланцюга. Коли зграбно підняти руку, поправляючи чадру, прикраса має важити, бо отак вона живить серце». Крамар вийде з приміщення позаду крамнички з найважчим зі своїх кілець і попросить тебе відчути його вагу, треба заплющити очі, гойднути браслет кілька разів і подумати про свою насолоду. Ти відчуєш. Ти схвалиш. Зітхнеш іще раз. Бо життя отаке. Ти не господар багатого каравану. Лише доглядач одного віслюка. Ти покажеш браслет віслюкові, що чекає під дверима й не виявляє ніякого завзяття, і скажеш йому: «Моє багатство - такий дріб’язок, що сьогодні вранці під його тягарем він бігав клусом!» Крамар тоді знову зітхне. Коли ви досить назітхаєтесь на честь недосяжного важкого браслета, він запевнить тебе, що легкі браслети зрештою кращі від нього, бо мають набагато витонченіше різьблення. Й покаже тобі браслет, якого ти бажав. Адже вже кілька днів, як ти вирішив, мудрий, наче державний діяч. Частину місячного заробітку треба зберегти для ворсистого килиму, іншу частину для нових граблів, ще одну для щоденного харчу…
А тепер починається справжній танок, бо крамар знає людей. Якщо він побачить, що його гачок добре вчепився, він не віддасть тобі мотузочки. Але ти кажеш йому, що браслет задорогий і прощаєшся. Та він гукає тебе. Він твій друг. Задля краси твоєї дружини він погоджується на жертву. Він би дуже засмутився, якби його скарб потрапив до рук бридулі. Отже, ти повертаєшся, але повільним кроком. Своєму поверненню ти надав подоби неквапної прогулянки. Ти скривився. Зважив браслет на руці. Браслети не мають великої вартості, якщо вони не важкі. А срібло ще й не блищить. Отже, ти вагаєшся між убогою прикрасою і гарною барвистою тканиною, поміченою в іншій крамничці. Але не годиться видаватися надто зневажливим, бо крамар утратить надію продати тобі що-небудь і дасть тобі піти. І ти червонітимеш, вигадавши бозна-яку притичину, яку накинеш собі, щоб повернутися до нього.
Звісно, той, хто не знатиме людей, добачатиме в цій картині танок зажерливості, тоді як насправді це танок любові, й гадатиме, ніби чує розмову про віслюка та овочі, або філософа про золото і срібло, кількість та витонченість роботи; отак ти сповільниш своє повернення довгими й далекими діями, ось ти далеко від дому, тоді як насправді перебуваєш у ньому цієї самої миті. Адже це не відсутність у домі чи в любові, якщо ти виконуєш церемоніальні кроки любові або дому. Твоя відсутність не відокремлює тебе, а пов’язує, не відрубує тебе, а приєднує. Чи можеш ти сказати, де міститься межа, за якою відсутність - уже розрив? Якщо церемоніал добре зв’язаний, якщо ти вже бачиш Бога, в якому ви зливаєтесь, якщо цей Бог досить пекучий, то що тебе відокремить від дому або друга? Я знав синів, які казали мені: «Мій батько помер, не закінчивши будівництва лівого крила своєї оселі. Я будую його. Не закінчивши садити дерева. Я саджу їх. Мій батько помер, лишивши завдання вести його працю далі. Я веду її. І бути вірним своєму королеві. Я вірний йому». В такому домі я не відчував, що батько помер.
Про твого друга й тебе самого: якщо ти шукаєш десь-інде, ніж у тобі, або десь-інде, ніж у ньому, спільного коріння, якщо для вас обох існує якийсь божественний вузол,- і його можна добачити крізь розмаїття матеріалів,- який пов’язує речі, тоді немає ані відстані, ані часу, які могли б розділити вас, бо боги, на яких спирається ваша єдність, глузують і з мурів, і з морів.
Я знав одного старого садівника, що розповів мені про свого друга. Обидва довго жили як побратими, перше ніж життя розлучило їх, увечері разом пили чай, справляли ті самі свята, шукали один одного, щоб попросити поради або звіритись у чомусь. Звичайно, вони мало що могли сказати один одному, тож здебільшого їх бачили, як вони після роботи гуляють і милуються, не мовлячи й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері», після закриття браузера.