Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

Опівдні на мить вигулькнуло сонце. Капітанів помічник визначив його висоту. Хвилі дужчали, і ми, зачинивши люка, поринули під воду.

Годину пізніше, глянувши на карту, я довідався: судно тепер на 16°17′ довготи і 33°22′ широти, за сто п'ятдесят льє від ближчого берега. Про втечу нічого було й мріяти. Легко собі уявити, як лютував канадець, коли я сповістив йому координати «Наутілуса».

Щодо мене, то я не надто журився. Навпаки — наче камінь з душі впав; я ж бо міг спокійно повернутися до своєї праці.

Увечері, годині об одинадцятій, до мене несподівано зайшов капітан Немо. Він люб'язно запитався, чи не стомило мене безсоння минулої ночі. Я відповів, що почуваюся гаразд.

— В такому разі, пане Аронаксе, запрошую вас взяти участь в одній цікавій прогулянці.

— Слухаю вас, капітане.

— Ви досі виходили на морське дно тільки вдень, коли воно освітлене сонцем. А хочете подивитися на нього темної ночі?

— Буду вельми радий.

— Зважте — це прогулянка виснажлива. Доведеться багато ходити, злазити нагору. Дороги тут — не з кращих.

— Це тільки збуджує мою цікавість, капітане. Я готовий іти за вами.

— Тоді ходімо, пане професоре. Треба вдягти скафандри.

В гардеробній не було ні моїх супутників, ані матросів з команди «Наутілуса». Видно, вони не супроводитимуть нас. Капітан навіть не пропонував мені запросити Неда й Конселя.

За кілька хвилин ми нап'яли скафандри. На спину почепили резервуари з великим запасом повітря; електричних ліхтарів, проте, не було. Я нагадав про них капітанові.

— Ліхтарі нам не знадобляться, — відказав він.

Мені подумалось, що я не дочув, та вдруге не встиг запитатися, бо капітанова голова була вже під металевим шоломом. Я також пригвинтив шолома. В руки мені вклали окуту залізом палицю. А за хвилину вже відомим способом ми вибралися із судна й на глибині трьохсот метрів ступили на дно Атлантичного океану.

Доходило півночі. В морських глибинах панувала темінь, але капітан показав на червону цяту вдалині, що мерехтіла, ніби заграва, розсіваючи руде світло за дві милі довкола «Наутілуса». Я не міг збагнути, що воно таке. Невже вогонь? Що ж би могло горіти і як може горіти вогонь у воді? Та що б то не було, а тьмяне те світло полегшувало нам шлях, і хай воно ледь мерехтіло — я хутко призвичаївся до сутінок. Справді, в цій прогулянці Румкорфові апарати нам не потрібні.

Поруч із капітаном я простував на провідний полиск. Дно непомітно бралося догори. Спираючись на палиці, ми ступали широко, але посувалися все-таки повільно, бо ноги раз у раз грузли в місиві з намулу, водоростей і ріні.

Матроси «Наутілуса» витягали з намулу бочки, скрині; з них сипалися зливки золота, потоком лилися піастри, діаманти й самоцвіти.

Повсякчас у мене над головою щось потріскувало. Той тріск вряди-годи дужчав. Невдовзі я догадався, що воно таке. Над океаном періщив дощ. Я мимоволі злякався, що змокну. В воді змокнути від дощу! До речі, в скафандрі не відчуваєш, що довкола вода; тільки й помітно — зокола тиск щільніший від атмосферного.

Ми йшли вже півгодини, і дно ставало кам'янисте. Медузи, мікроскопічні рачки, морське пір'я випромінювали кволе світло. Ми проминали купи каміння, вкритого мільйонами зоофітів, порослого баговинням. Ноги ковзали по слизькому килиму з морських водоростей, і якби в мене не було палиці, я б раз у раз падав. Озираючись, я бачив світло «Наутілусового» прожектора, та щодалі воно тьмянішало.

Купи каміння на океанському дні зберігали сліди незбагненної впорядкованості. Впадали до ока якісь величезні борозни, що зникали в темній далині. І ще було тут щось дивне, незбагненне. Мені здавалося, ніби під свинцевими підошвами чобіт сухо тріщать кістки. Що ж це за рівнина, якою ми йдемо? Я хотів запитатися капітана, але не тямив мови знаків, до котрої він із своїми товаришами вдавався за підводних прогулянок.

Тим часом підводне світло, яке правило нам за провідника, дедалі яснішало й ширше охоплювало обрій. Цей вогонь під водою до краю збуджував мою цікавість.

Що воно за світло? Може, якесь електричне випромінювання? Чи, може, якийсь феномен, ще не відомий нашим ученим? А може, — і таке спало мені на думку, — це підводне вогнище підтримує людська рука? Чи не вона роздмухує пожежу? Ану ж я зустріну тут, в океанськім лоні, капітанових друзів, його однодумців, що живуть таким самим дивним життям, як і він? Що, коли побачу цілу колонію вигнанців, котрі, стомившися від земних кривд, шукали і знайшли незалежність в морській відхлані? Може, капітан Немо надумав оце відвідати їх?

Безглузді, неподобні думки роїлися мені в голові, і в стані нервового напруження, споглядаючи довгу низку дивовижних картин, я б анітрохи не здивувався, коли б зустрів тут одне з тих підводних міст, про які марив капітан Немо!

Шлях наш освітлювався ясніш і ясніш. Білаве сяйво лилося з-за гори, що височіла на вісімсот футів над рівнем океанового дна. Та це були віддзеркалені промені, які затримувалися в водяних шарах. А саме вогнище, джерело цього загадкового сяйва, ховалося за горою.

Капітан Немо впевнено простував лабіринтом кам'яних брил, нагромаджених на морському дні. Мабуть, він добре знав цей похмурий шлях. Йому частенько доводилось тут бувати, і він не боявся заблудитися. Я йшов за капітаном довірливо й спокійно. Він був для мене якимось генієм морів. Я любувався на його високу статуру, що малювалась чорним обрисом проти ясного обрію.

Десь о годині запівніч ми підійшли до обніжжя гори. Зійти на неї можна було тільки крутими стежками крізь хащі.

Атож! Тут був мертвий ліс, безлисті, висохлі дерева, скам'янілі під дією солоної води. Де-не-де височіли верхів'я велетенських сосон. Це обернулися на кам'яне вугілля кістяки дерев, що своїм корінням і досі