Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

трималися розмитого ґрунту; змертвіле віття, ніби вирізьблене з чорного паперу, виразно темніло на тлі вод. Стежини були вкриті водоростями, фукусами, між якими кублився цілий світ ракоподібних тварин. Я дряпався на скелі, переступав повалені стовбури, розриваючи живопліт із морських ліан, полохав риб, що, ніби птахи, перелітали з гілки на гілку. Захопившись, я навіть не відчував утоми. Я прямував за моїм невтомним провідником.

Яке видовище! Як його описати? Як відтворити подобу цих дерев, цих підводних бескидів з темним, суворим підніжжям, з верхівками, що їх осявала багряна заграва? Ми видиралися на скелі, і вони зразу за нами завалювалися, глухо гуркочучи. Обабіч зяяли темні галереї, де губився погляд. А там одкривалися широкі галявини. їх ніби розчистила людська рука; здавалося, перед нами от-от вигулькне якийсь із мешканців цієї підводної країни.

Капітан Немо ішов не зупиняючись уперед. Мені не хотілося відставати. Я поспішав за ним. Палиця дуже мені помагала. Один необачний крок на вузькій стежці, що вилася над самісіньким урвищем, міг коштувати життя. Проте я ступав сміливо, голова мені не наморочилась. Перестрибував глибочезні ущелини. Перед такою прірвою між крижаними шпилями наземних гір я конче б одступився. А тут, навіть не дивлячись під ноги, переходив кладками з крихких стовбурів темні безодні і милувався на дику красу цього краю. Велетенські скелі стояли навкісне на своїх поточених обніжжях, ніби нехтуючи закон рівноваги. Між кам'яних заломів росли високі дерева. А далі бовваніли природні вежі, підтяті й нахилені під таким кутом, що суперечить законам тяжіння, непорушним на землі.

Я й сам-бо відчував, як легко рухатися в щільній масі води: навіть у важкому скафандрі, в мідному шоломі й чоботях на свинцевій підошві вилазив на стрімкі скелі з легкістю сарни!

Гаразд розумію, що моя розповідь про цю прогулянку може видатись за байку. Одначе неймовірні події відбувалися насправді. Я не марив. Я все те бачив, все пережив!

По двох годинах мандрів ми перейшли лісову смугу, і за сто футів над нашими головами звівся шпиль гори, від якого падала тінь на протилежний освітлений схил. То тут, то там виднілися скам'янілі, химерно зсудомлені кущі. Зграї риб кидалися врозтіч з-під наших ніг, неначе наполохані птахи з високих трав. Скелястий масив помережано непрохідними тріщинами, глибокими печерами, бездонними урвищами; з їхньої глибини линуло якесь страшне шемрання. Серце мені холонуло, коли зненацька заступали нам дорогу жахливий мацак або страхітлива клешня, що з шурхотом втягувалась у темну розколину. Міріади світляних цяток блимали в пітьмі. То були очі величезних ракоподібних тварин, що ховалися по своїх норах, морських раків-велетів, які з металічним гримотінням, ніби алебардисти, совгали клешнями, велетів крабів, що стояли на своїх лапах, неначе гармати на лафетах, і страхітливих восьминогів, мацаки яких звивалися, ніби гадючий клубок.

Що воно за світ, моторошний і незбагненний? До якого ряду відносяться ці безхребетні, котрим скелі правили за другий панцер? Як природа могла знайти таємницю їхнього рослинного існування? Скільки віків існують вони в найнижчих шарах океану?

Я не міг зупинятися. Капітан Немо, звиклий до цих страхіть, не звертав на них уваги. Ми дійшли до першого нагір'я, де на мене чекали інші несподіванки. Тут височіли мальовничі руїни, які свідчили про людську руку. З камінного хаосу проступали невиразні обриси храмів, палаців, що їх заклечали тварини-квіти, повили ламінарії й фукуси.

Чи не був це материк, якого поглинула вода за давніх катаклізмів? Який будівничий витесав ці скелі, ці брили на кшталт долменів, гробниць доісторичних часів? Куди я потрапив, куди провадила мене фантазія капітана Немо?

Я хотів спитатися, але не міг. Зупинив його і схопив за руку. Але капітан кивнув на вершину гори, ніби сказавши: «Вперед! Вперед! За мною!»

Зібравшися на силі, я пішов за капітаном. Незабаром ми видряпалися на шпиль, що здіймався метрів на десять над скелями.

Я озирнувся туди, звідки ми прийшли. Схил сягав семисот — восьмисот футів од рівня морського дна. А з того боку гора була вдвоє вища; вона здіймалася прямовисно над цією глибокою западиною Атлантичного океану. Мій погляд сягав далеченько й охоплював широкий осяйний простір. Гора, на якій ми стояли, була вулканом. Футів за п'ятдесят од шпиля, мішма з уламками каміння й жужельного дощу, з широкої пащі кратера хлюпали потоки лави й вогненним каскадом ринули по схилах у лоно вод. Вулкан, ніби велетенський смолоскип, осявав рівнину аж до обрію.

Я сказав, що підводний вулкан викидав розтоплену лаву, а не полум'я. Полум'ю необхідне повітря, насичене киснем, у воді не може бути полум'я. Але струмені лави, розпеченої добіла, торкаючись води, обертали її на пару. Газ тут же розсівався, а потоки вогненної лави котилися до підніжжя гори, точнісінько як виверження Везувію.

Перед моїми очима лежало мертве, спустошене місто, — сплюндровані будівлі з проваленими дахами, руїнами храмів із потрісканим склепінням, поваленими колонами, що й досі зберігали ознаки гармонійних пропорцій тосканської архітектури. Далі — рештки величезного водогону; а там стримів замулений акрополь, подібний до Парфенона72; ще далі видніли сліди набережної, рештки колишньої гавані — притулок давніх торговельних суден і військових трирем; а вдалині — довгі ряди зруйнованих будівель, смуги пустельних вулиць, справжні Помпеї73, поглинуті водою і з капітанової ласки відкриті моїм очам.

Де я? Де? Мені кортіло будь-що це взнати, хотілося спитатись у капітана, я ладен був зірвати з голови шолома!

Але капітан Немо підійшов до мене і, піднявши кавалок крейдяного каменя, написав на чорній базальтовій стіні одне слово:

АТЛАНТИДА.

Блискавкою сяйнуло мені в голові! Атлантида! Атлантида Платона!