Читати книгу - "На уходах"

Тарас розпитав між бранцями за такими, що вміють сокирами робити. Тарас з турком і кількома людьми поїхав на берег шукати вигідного місця, а тим часом застукали сокири, почали розбирати поміст галери. З тих колод і дощок збивали зараз велику дарабу, на неї накладали цінне добро і чекали, коли Тарас повернеться.

Тарас вибрав невисоку горбовину, недалеко від берега, і зараз виміряли з турком, де копати землянки, так щоб усі вони і їх добро вмістилися.

Ще одну ніч переночували на галері, насподі. Вночі віяв сильний вітер, люди добре позамерзали, бо кожухів не було. Вранці відв’язали дарабу і попливли до берега.

Тарас поділив людей — одна частина копала землю, друга їздила дарабою до галери і назад. Галеру розібрали і складали на дарабу. Треба було подбати про паливо.

Далеко від того місця побачили лісок і туди потяглись з сокирами. Нарубане дерево треба було тягти до обозу, бо іншого способу не було. Праця йшла без упину. Турок порадив, щоб і окопатися, бо це захистить їх від вітру, а з весною, коли татарські чабани вийдуть у степ з товаром та кіньми, то не без того, щоб їх не зачепили.

Землянки ставили одна коло одної. Та ще й які! Кожна викладена всередині дошками, з дощаною стелею, вкритою грубим шаром землі. У цій стелі поробили прорізи на димарі, котрі можна було на ніч заткати шматами.

Позабирали з галери двері і повставляли їх тут, у них повкладали корабельні віконця. В окремій землянці поскладали харчі, порох і кулі. Настала зима, потиснули сильні морози. В землянках було тепло, лише надворі годі було стояти, бо ніхто не мав теплої одежі. Оглянувши харчі, переконалися, що їх не вистачить на зиму. Треба було за чимсь іншим розглядатися. Тим-то ходили на полювання в степ, стріляли диких кіз і коней, а раз поталанило вбити великого тура. Лише з сухарями треба було поводитися обережно. Лиман замерзав попід берег.

Тут прорубали ополонку і затягали саки на рибу.

— Не помремо з голоду, — казав Тарас.

Із шкір убитих кіз, висушених при вогні, вшили кілька кожухів, які мав право надягати той, хто ходив на полювання. Воду брали з лиману, а солі була повна бочка на галері. Перед святим Миколою показалися близько вовки, що ходили цілими тічками. На них полювали бранці залюбки, вбивали, здирали шкури, кожухів множилося щораз більше. Та вони, сердеги, втратили зовсім лік часу, не знали, коли неділя, коли свято, не знали, коли буде Різдво, коли вже колядувати пора.

Так пережили зиму. За той час турок учився від Тараса української мови і вже міг добре з людьми порозумітися.

Цей бусурман пристав усім серцем до козаків, ділив з ними всі невигоди і не раз ставав у пригоді своїм великим розумом.

Зараз з першою весною, як уже крига попливла Дніпром у море, бранці взялися поправляти свої окопи навкруги землянок. Турок передбачав, що татари, які їх помітять, не дадуть їм спокою, а тоді і будова чайок, що ними мали добитися до Січі, піде пиняво. Степовиків татар тут досить.

Вони живуть у селах під Очаковом, навесні випасають свої стада в степу. Бранці попливли на човнах до галери, рештки якої зимували в лимані. Треба було поспішати перебрати їх сюди, бо Дніпро нанесе багато води з снігів і льоду, а тоді буде трудніше. За човнами попливла й дараба, а на ній сокирники. Поплив туди й турок. Останки галери колихалися на воді. Розібрали її до дна, підняли якір, прийняли її до дараби. Веслували щосили, бо вода в лимані справді піднялась і сильніше несла. Решту галери розібрали при березі.

— Не втратили ми ні одної деревини, — сказав турок.

Ще трохи зима боролася з весною, ще деколи і снігом сипнула, бували приморозки, падав дощ зі снігом, та весна поборола свого ворога. Настали ясні погідні дні. Летіли ключі журавлів, летіли стадами бузьки до своїх гнізд.

Сонце припікало щораз сильніше, степ ожив, почав зеленіти. Бранці працювали при суднах під рукою турка, який як добрий моряк знався на їх будові. Петра поставив Тарас обозним, і він тут тримав лад і кожному призначав роботу. Теслярі коло суден робили, одні стерегли, інші ходили полювати на звіра, ловити рибу. Позбивані чайки поливали гарячою смолою, затикали щілини просмоленим клоччям і пускали на воду. Тут, на березі, були позабивані кілки, до яких прив’язували чайки мотузками.

В той час почали татарські чабани виганяти свої стада в степ на пашу. Вони помітили незвичайну для них річ і почали під’їжджати ближче та пильно придивлятися. Та все ж держалися оддалік, а коли Тарас хотів до них підійти та поговорити, вони якомога швидше завертали коні і втікали в степ.

— Вони нас, либонь, не будуть зачіпати, — обізвався Тарас.

— Не можна їм довіряти, — сказав турок, — то дикуни, я в тому певний, що вони роздивляються, як би нас здобути. Це ж розбишаки. Тепер навіть небезпечно посилати людей на лови, їх схоплять на аркан.

Передбачення турка незабаром здійснилися.

Одного дня помітив Тарас, що в степу збираються більші татарські групи. Вони роз’їжджались в різні сторони, то знову збиралися разом і з усіх боків під’їжджали до валів.

Тарас хотів до них піти. Сподівався, що вони за гроші або шляхом обміну постачати їм будуть поживу, продадуть м’яса, але турок не пустив його.

— Дивуюся тобі, Тарасе, що ти такий легковажний. Хіба тебе ще не навчило, на що ті голодранці можуть зважитися?

І треба тобі знати, що це не кримці, а ногайці, найбільші розбишаки з усіх. Я тебе не пущу, та ще й людям скажу, щоб тебе не пустили.

— Я хочу дізнатися, чого їм треба.

— Та це ж шпиги. Закладуся, що вони за день-два оточать нас і почнуть підлізати. Та