Читати книгу - "На уходах"

— Так не можна. За кілька днів труп випливе наверх.

Стріне його який турецький байдак і зараз здогадається, в чому справа. Піде за нами погоня. Тут добре треба позамітати всі сліди. На цій галері багато залізних куль веземо. Кожному трупові, або і двом відразу, поприв’язувати залізні кулі до ніг, так напевно підуть на дно.

Насподі в судні було багато бочок з порохом.

— Привеземо запорожцям гостинця, — сказав Тарас до Петра.

— Якщо не зустрінемо яких козацьких суден у лимані, то не довеземо, те саме і турок говорив, хтозна, чи й самі доїдемо і чи не треба буде де-небудь над берегом перезимувати. Вже пізня осінь, козаки-рибалки вертаються з риболовлі, бо вода замерзає. Та коли б так якнайшвидше до лиману доплисти…

— Каже турок, що нас безпечно перевезе, — каже Тарас.

— Я не зовсім йому вірю. Все ж це чужа, бусурменська віра.

— Я його буду пильнувати, — відповів Тарас. — Зрадить, то і сам пропаде.

За хвилину галера пливла спокійно морем. Половина гребців пішла до весел. Не треба їх було тепер підганяти, бо кожний і так спішив. Турецький отаман показував напрям на Таганрог.

— Ти домовся з Очаковом, щоб нас пропустили. Тільки ж гляди, не зрадь нас, бо ми помстилися б люто.

Турок усміхнувся.

— Я не дивуюся, що ти мені не довіряєш, я б тебе вважав нерозумним, вважав би тебе за дитину, якби ти робив інакше. Ти стій ось тут біля мене з ганджаром і дивися на кожний мій рух. Тільки не гарячися, щоб зопалу не зняв мені голови.

Судно пливло стрілою. Гребці змінялися що три години.

Поживи було досить: вудженої баранини, сухарів, води.

Пливли вдень і вночі.

Нарешті одного ранку забовванів перед ними з імли Очаків. Турок став під головною щоглою, біля нього стояв Тарас з турецьким ятаганом. На щоглі майоріла турецька корогва з півмісяцем. На помості стояли переодягнені «яничари». До галери підпливло турецьке судно. Коло Тараса стояв для безпеки один бранець, який знав турецьку мову і добре мусив слухати, що турок говоритиме. Але він балакав мало. Сказав, що йому негайно треба плисти до одного з міст над лиманом, і його пропустили.

Як уже галера минула Очаків, між бранцями запанувала велика радість. Опинилися поза небезпекою. Тепер бралися в обійми і цілувалися. Однакова недоля з’єднала їх, побратала. Потім стали всі, дякували долі, кожний своєю мовою, за чудесне визволення.

Тарас стиснув руку турка, якого прийняли бранці веселими окликами, а далі взяли на руки, підняли вгору і носили по помості. А тим часом Петро Бідолаха вийняв вузлик, виліз на щоглу, скинув корогву з півмісяцем — і малиновий прапор замайорів на турецькій галері. Всі не могли надивуватися, як він цю дорогоцінну кожному українцеві річ міг так добре заховати, щоб ніхто її не помітив.

— Як нас привели на це судно, — пояснював Петро, — то я вузлик з прапором заховав під лавкою в щілині помосту, і він там зберігся. Коли турки нашу одежу вкидали у воду, коли Тарасові гроші пішли на дно моря, то я сміявся в кулак, радіючи, що я цим разом не розлучився з моїм скарбом, який я виніс цілим із стрічі з татарами.

— Слава козацькій Січі, слава славному низовому товариству! — кричали бранці. — Хай живе наш отаман Тарас, слава йому!..

Радісним вигукам не було кінця. Ніхто й не думав про те, що може статися, яка доля їх чекає.

— Ви лицарі, — гукнув турок, — з вами жити і вмирати, я ваш!..

Вони обнялися з Тарасом.

— Я не можу, ~ сказав турок, — так далі жити, дивитися на людські муки, на тих людей, що, обороняючи свою батьківщину перед такими татарськими голодранцями, попали в неволю. Ти знаєш, що я не був для вас катом, хоч за це мене паша покарав і віддав під руку того череватого йолопа, який тільки й розуміється на воєнній справі, що вовк на зорях. Тепер, отамане, треба плисти обережно, бо як запливемо на мілину, то цілу зиму перестоїмо.

Дав знак, щоб галера спинилася. Він узяв у руки льотку, цебто шнурок з олов’яною кулею, і впустив у воду. На шнурку були пов’язані вузли.

— Ще можна плисти, та не знаю, що буде по кількох сажнях далі. Треба добре дорогу значити. Тепер накажи спустити на воду човен, що до боку галери прив’язаний, посади туди людей з веслами, хай вони пливуть перед галерою і щокілька сажнів міряють глибину лиману. Скажи їм, що коли б вода не доходила до того вузла, то нам уже далі плисти тим місцем не можна.

Тепер посувалися дуже повільно вперед, бо все треба було спинятися. На ніч запускали якір, щоб вода не понесла їх назад.

Нарешті люди з човна дали знак, що вода замілка.

Міряли ще по боках — так само. Треба було стати далеко від берега. Та поки ще порадилися, побачили перед собою нову перешкоду. Над ранком повіяв холодний вітер від сходу, потім настав мороз, зима заповідала своє панування.

— Далі вже і човнами не допливемо. Як тут така студінь, то Дніпро почне незабаром замерзати. Треба нам добитися до берега і тут перезимувати, — сказав Петро.

Усі від тої вістки дуже посумніли, бо кожному бажалося чимскоріш добратися до християнського краю, між хрещений народ. Сказали про це туркові, а він відповів:

— Треба добратися до берега на човнах і там вибрати безпечне місце на зимування. Відтак розберемо частину помосту галери, зладимо собі дарабу і на ній перевеземо найцінніше і найпотрібніше на берег. Там поставимо намети і перезимуємо.

— Ти не знаєш, брате, наших степових морозів, — сказав Петро. — У наметах померзнемо всі. Нам треба козацьким побитом викопати землянки,