Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

Майор застебнув шинель на всі ґудзики і вийшов на вулицю. Провулок глухий. Людей не видно. За рогом, біля своєї машини, на мить зупинився, аби ще раз глянути на приречений будинок. Ні диму, ні полум'я ще не було видно. «Справу зроблено і, здається, досить-таки вдало», — майнула думка. Сів у машину, завів мотор. Тепер треба було їхати за фру Улл і, не зволікаючи ні хвилини, мчати дорогою на Глом-фіорд. Залишаючись зовні спокійним, Мартін Кребс весь час повторював молитву. Він просив свого небесного патрона, аби той дарував йому удачу в ділі, яке він уже й сам не міг назвати праведним.

Повернувшись у Балстад, Шлезінгер не знайшов майора Енке ні на службі, ні вдома. Нашвидкуруч написавши доповідну про переслідування двох втікачів з лазарету концтабору і зазначивши, що обидва вони відійшли у кращий світ за власним бажанням (це було суттєвим моментом — мертві краще живих зберігають таємниці), обер-лейтенант вирішив навідатись до конспіративної квартири, але на місці будинку застав лише дим і головешки. Це викликало неабияку тривогу, і він вирішив податися до красуні Інгрід, у якої часто «відпочивав душею» його таємний шеф майор Енке. Невдовзі побачив знайомий двоповерховий будиночок кольору жовтка, що стояв на горбку поруч з кірхою. Його хазяйка мала в Балстаді репутацію особи легковажної і безтурботної. Однак у той же час їй якось вдавалося зберігати за собою право називатись порядною жінкою, так ніби її оберігала мовчазна доброзичливість всіх жителів міста. Шлезінгер відчув це з перших днів перебування в Балстаді. Досить було перемовитись з хазяїном єдиного тут ресторану «Свалбард» паном Хаугом, як усе стало ясно. Цей худий і довгий, мов жердина, тронхеймець про кого завгодно міг висловлюватися і жовчно, і без поштивості, лиш не про красуню Інгрід. З кривою єзуїтською посмішкою він міг говорити, що її дім чимось нагадує музей, проте без таблички «Руками не чіпати». Натякав і більш прозоро з приводу її чудових жіночих форм, що стали дужо цінні і давно вже шануються як міські визначні місця. Однак Хауг завжди говорив про це, сторожко озираючись і з певною повагою, як тільки бачив, що до них наближається хтось із місцевих жителів.

Шлезінгер одразу відчув, що до ненависного окупаційного режиму, та й до німців взагалі, в Норвегії ставились досить іронічно. Нe то щоб з силою німецької зброї тут не рахувалися, та все ж у цій дивній північній країні люди жили, боролися і помирали з мовчазною гідністю, що поза власним бажанням поважав у них І він, Отто Шлезінгер.

Усе в цьому домі було спокійне і міцне. Незрушною стіною ставала на захист своєї фрекен покоївка і економка фру Улл. Ця немолода прониклива і гостроока жінка чомусь не помічала, які гості відвідують її господиню. Вона викопувала свої обов'язки без поспіху, мовчки і на совість. Гості ніколи не почували її присутності, проте в потрійний момент вона завжди була поруч — подавала вино, сигарети, каву. Її не помічали, поки вона була тут, проте варто було їй на кілька днів відлучитись, як одразу почувалось — разом а нею з цієї господи пішло щось дуже важливе, чого краса і пишнота молодості нездатна була замінити.

До Інгрід Крістіансен Шлезінгер намагався заходити не частіше, ніж інші офіцери з охорони «Вікінга». Він і раніше підозрював, що «крихітка Ін» працює на відділ контррозвідки, а тому, чесно кажучи, трохи боявся її. До німецьких офіцерів ця руда бестія була просто лютою. Ті, хто в хвилини розслабленості у її домі розпускав язика, зникали, мов тіні у полудень. Перспектива знову опинитися на Східному фронті його не приваблювала. Шлезінгер знав, що нею опікується майор Енке, розумів: за цим стоїть щось більше, аніж банальне залицяння старого ловеласа. Однак що саме, почав здогадуватись лише після того, коли сам опинився в тенетах майора і почав працювати на англійську розвідку.

Намагаючись переконати його в реальності операції з доктором Гергардтом, Енке сказав, що канал через Мілорга надійний і пролягає через тихий будиночок кольору жовтка. Шлезінгер і без нього знав, що в Глом-фіорді живе рідна сестра фру Улл, Марта, чоловік якої, Осмунд Ніссен, комуніст, з перших днів окупації перебуває в горах, звідки керує великими з'єднаннями озброєних і вишколених банд Мілорга. Саме до них, на їх базу, куди не ризикують потикатися навіть регулярні військові частини, ідуть зараз усі, хто в» бажає ви кому пати накази окупантів. Якщо зважати кількість населення лише прифронтових селищ, то червоні прийняли у себе в горах більше двадцяти тисяч чоловік. Це говорить насамперед про масштаби їх впливу на жителів Фінмарка, а також про силу їх військових загонів і продовольчої бази. То лиш такі ідіоти, як Рунге, не беруть їх до уваги. Маючи в охороні і гарнізоні, після недавньої чистки, не більше двохсот солдат, він спокійно потягує коньяк і патякає про непереможність німецької армії. Зрештою, то його справа, а обер-лейтенантові Шлезінгеру тепер доводиться думати інакше.

Необхідно якомога швидше відшукати Енке. а потім, не гаючи часу, рушати разом з доктором Гергардтом у гори, на таємні стежки Мілорга. Але куди подівся Енке? Чому він не залишив ніяких розпоряджень для нього, обер-лейтенанта Шлезінгера? Адже зволікати ніяк не можна. Нишпорки Рунге вже йдуть по сліду.

Крихітка Ін, як віл називав її на самоті, зустріла привітною посмішкою. Вона ще не зовсім прокинулась і поява несподіваного гостя в такий ранній час викликала в ній незвичну бентегу і занепокоєність. Однак все ж провела його на другий поверх у затишну вітальню і, вибачившись, пішла до кухлі приготувати каву. Обор лейтенант розсівся в глибокому зручному фотелі. Повіки обважніли і самі по собі прикрили очі. Ще хвилина-друга і Шлезінгер заснув би, не дочекавшись повернення хазяйки і обіцяної кави, та нараз внизу хтось подзвонив. Він переборов сонливість, підвівся і підійшов до сходів, сподіваючись почути голос майора. Та оскільки передпокої були за невеличким холом, двері якого, певне, причинили, голоси чулися далекими й глухими, і він не розібрав, хто прийшов. Тоді знову сів у крісло і став чекати. У вікні бачив свій «опель-капітан», службову машину, якою він приїхав у Балстад із Хейккі. Згадав, що дорогою ледве не заснув за кермом і єдина мить врятувала його від катастрофи. Проклята втома, вона і зараз примушує дзьобати