Читати книгу - "Коло смерті"

— О, дякую, любий Мікаелю Бренне!

Сюнне з розгону впала в одне з клієнтських крісел і скинула з себе черевички. Я розповів їй про свій візит до Томаса Єґера і про розмову з Маґдою.

— Отже, він виїхав з острова майже відразу після вбивств, так?

— Угу. І блискавично підписав усі папери, тільки-но почув, що я розслідую ту давню справу.

— Що ж, це трохи дивно, але нічого не доводить.

— Ні. Але потім я зателефонував Сонцесяйному й умовив його швиденько щось нарити мені на Томаса Єґера.

— І?..

— Він сидів. Відсидів довгий термін, вийшов на волю кілька років тому. Угадай, за що його засудили!

— Та вже кажи!

— Напад із завданням важких тілесних ушкоджень. Дуже жорстокий напад з дуже важкими ушкодженнями… Ледь не до смерті побив жінку, перш ніж її зґвалтувати.

— Нівроку!.. — Сюнне наморщила чоло. — І ніхто в поліції не пов'язав обидва випадки?

— Ні. А чого було пов'язувати? Він жив тут, коли напав на жінку, а не на Вестьой. Та й вбивства на той час давно вже були розкриті, а вбивця сидів у в'язниці.

Ми переглянулися.

— Нівроку… — тихо повторила Сюнне.

— Алло?

— Алло! Це Бренне?

— Так, я Мікаель Бренне.

— Це — Пер, — ким би не був той Пер, він верещав у телефон, як навіжений. Я відставив слухавку на міліметр від вуха.

— Пер? Який Пер?

— Пер з Вестьой. З крамниці, — тепер чоловік повільно й виразно вимовляв кожне слово, ніби розмовляв з недоумкуватим. Мабуть, я таким і був, бо якийсь час ніяк не міг допетрати, хто ж це.

— Алло! Ти ще там? Пригадуєш мене?

І я таки пригадав, нарешті. Літній чоловік у зеленому комбінезоні. Власник крамниці.

— Звичайно я вас пригадую.

— Я чув, ти шукаєш інформацію про двох туристів, які літували тут, коли Арон убив дівчат.

— Шукаю… Маґда телефонувала, сказала мені, що…

— Та все було не так!

— Що не так? Вони не були туристами? Але Маґда казала, що всі в крамниці…

У слухавці виразно почулося зневажливе хмикання.

— Усі в крамниці? Та то збіговисько дурних гусок, старих баб, які пам'яті вже не мають.

— Чому ж ви їм не перечили?

— Я був хворий…

Я випростався у кріслі, притиснув вухом слухавку й потягнувся за ручкою.

— Ага, сподіваюся, нічого страшного?

— Та живий, як бачиш. А тепер слухай, як усе було насправді. Ті двоє, що тоді жили в наметі, не були туристами. Вони проводили на острові кілька осінніх тижнів щороку, бо її чоловік був орнітологом. Він працював в університеті, вів рахунок та реєстрував чисельність морських орлів. Науковцем він був, а не туристом.

— Це точно? Не помиляєтесь?

Знову пирхання у слухавці.

— Звісно, не помиляюсь. Я добре їх знав. Я відвозив їх своїм човном на північний бік острова і двічі на тиждень доставляв їм провіант.

— Річ у тім, що я обдзвонив усіх у нашому краї людей на прізвище Сьоренсен. Ні серед них, ані серед членів їхніх родин не виявилося жодного орнітолога.

— Бо прізвище їхнє не Сьоренсен…

— Як? Маґда сказала…

— … а Вііґ-Сьоренсен. Я ж казав — дурні гуски. Усе не так пам'ятають. Гаральд та Інґер Вііґ-Сьоренсен. Порядні люди…

— Чудово. Продиктуйте по літерах…

Пер продиктував.

— Дякую, дуже дякую, Пере. Сподіваюся, вони є в телефонному каталозі. Якщо ж ні, то, може, в університеті скажуть, де їх шукати.

— Я можу дати їхній старий номер телефону. Хтозна, чи вони його міняли…

Номера вони не міняли. Інґер Вііґ-Сьоренсен мала приємний, добре поставлений голос. Я вже хотів було засипати її запитаннями, але останньої миті стримався і попросив натомість дозволу зустрітися особисто.

— А що вас