Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

— Так, так, я пам’ятаю! — мовив окружний начальник. Йому згадалося те надвечір’я, коли Карл Йозеф зайшов був сюди з листами померлої пані Слами. Стояло літо. Йшов дощ. Хлопець випив біля буфету поганенького коньяку.

— Він перевівся з кінноти, — сказав пан фон Тротта. — Тепер служить у єгерському батальйоні на кордоні в Б.

— І він тішить вас? — спитав Сковронек. Він мав сказати: смутить.

— Власне… так! Авжеж! Так! — відповів окружний начальник.

Дуже хутко по тому він підвівся й покинув доктора Сковронека.

Він давно вже носився з думкою виповісти докторові Сковронеку всі свої турботи. Він постарів, йому став потрібен хтось, хто міг би його вислухати. Кожного дня він знов і знов вирішував погомоніти з доктором Сковронеком. Але якось не вимовлялося те слово, що згодилось би задля початку довірчої розмови. Доктор чекав такої розмови щодня. Він відчував, що для окружного начальника настав час звіритися комусь.

Уже кілька тижнів окружний начальник носив у нагрудній кишені синового листа. На нього треба було відповісти, але пан фон Тротта був неспроможний. Тим часом лист усе важчав, ставав просто-таки важезним тягарем у кишені. Незабаром окружному начальникові вже здавалося, що лист тяжіє на самому його старому серці. Карл Йозеф писав у ньому, що надумав залишити армію. Атож, уже перше речення повідомляло: «Я маю намір звільнитися з армії». Прочитавши це, окружний начальник урвав і кинув погляд на підпис, аби пересвідчитися, що листа написав не інший хтось, а таки Карл Йозеф. Потім пан фон Тротта скинув пенсне, яке надягав задля читання, і відклав листа. Він перепочивав. Він сидів у своїй канцелярії. Службові листи лежали ще не розпечатані. Може, вони сьогодні містили якісь важливі новини, вимагали невідкладних дій. Одначе всі службові справи тепер, на тлі міркувань Карла Йозефа, здавалися вже вирішеними у щонайгірший спосіб. Це вперше у своєму житті окружний начальник поставив виконання службових обов’язків у залежність від особистих емоцій. Пан фон Тротта був вельми скромним, ба навіть смиренним слугою держави. Синів намір покинути армію вплинув на нього десь так, неначе все цісарсько-королівське військо раптом повідомило його, що воно збирається саморозпуститися. Все, геть усе на світі ніби враз утратило сенс. Загибель світу надійшла! І коли окружний начальник урешті таки вирішив переглянути службову кореспонденцію, йому здавалося, що він виконує марний, безіменний і героїчний обов’язок, як ото телеграфіст корабля, що йде на дно. Аж добру годину перегодом він дочитав синового листа. Карл Йозеф просив його дозволу. І окружний начальник відповів синові так:

«Мій любий сину!

Твій лист приголомшив мене. Про своє остаточне рішення я повідомлю тебе трохи згодом.

Твій батько».

На цього листа пана фон Тротти Карл Йозеф не відповів нічого. Так, він урвав рівну низку своїх звичних листів-звітів, і окружний начальник тривалий час нічого від сина не чув. Кожного ранку чекав старий звістки і знав, що він чекає марно. І здавалося, що не листа, очікуваного кожного ранку, не надходило, а що надходила кожного ранку очікувана й страшна мовчанка. Син мовчав. Та батько чув його мовчання: здавалося, що син кожного ранку відмовляє старому батькові в послуху. І що довше Карл Йозеф не давав про себе знати, то тяжче ставало окружному начальникові написати йому обіцяного листа. І якщо спочатку панові фон Тротті здавалося чимось самозрозумілим простісінько заборонити юнакові увільнення з армії, то тепер старий помалу став схилятися до думки, що він більше не має права будь-що синові забороняти. Він був просто в розпачі, пан окружний начальник. Дедалі сріблястіші ставали його бакенбарди. Зовсім побіліли скроні. Голова часом хилилася на груди, підборіддя і обидва крила бакенбардів лягали на накрохмалену сорочку. Так він раптово й засинав у своєму кріслі, за кілька хвилин підхоплювався, гадаючи, що проспав цілу вічність. Взагалі він утратив своє скрупульозно-точне відчуття плину годин, відколи мусив відмовлятися то від тієї, то від іншої давньої звички. Бо ж години і дні саме на те й існували, щоб зберігати ці звички, а тепер усі години й дні були, мов порожні барила, яких більше не можна було наповнити і про які більш не треба було дбати. Лише на пообідню шахову партію з доктором Сковронеком окружний начальник ще приходив пунктуально.

Одного дня до нього завітав несподіваний гість. Пан фон Тротта сидів над паперами у своїй канцелярії, коли почув унизу добре знайомий гучний голос друга своїх молодих років Мозера і голос чергового канцелярії, що марно силкувався відпровадити професора. Окружний начальник подзвонив і звелів упустити художника.

— Слава Ісусові, пане наміснику! — сказав Мозер.

У своєму крислатому капелюсі, з текою в руці й без плаща, маляр не схожий був на людину, що відбула довгу подорож і щойно висіла з потягу, а радше на сусіда, що прийшов з будинку навпроти. І окружний начальник здригнувся від думки, що, можливо, той вирішив назавжди осісти у В. Професор щонайперше обернувся до дверей, повернув ключа в замку й сказав:

— Щоб ніхто нас не застав удвох, мій голубе. Це могло б зашкодити твоїй кар’єрі!

Потім він сягнистим повільним кроком підійшов до столу, обійняв окружного начальника і вліпив йому на лисині дзвінкий поцілунок. Потім опустився в крісло біля столу, поклав теку й капелюха на підлогу і надовго замовк.

Пан фон Тротта й собі мовчав. Він уже зрозумів, чого з’явився Мозер. Аж три місяці окружний начальник не надсилав професорові грошей.

— Вибач! — сказав пан фон Тротта. — Я зараз же тобі все сплачу! Ти повинен мені вибачити. Останнім часом я маю багато клопоту.

— Можу собі уявити! — підхопив Мозер. — Пан твій синок вельми недешево обходиться! Я щодругого тижня бачу його у Відні! Непогано, мабуть, розважається пан лейтенант!

Окружний начальник підвівся. Він ухопився за груди. Він відчув у