Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

І тієї ж миті відчув себе старим ветераном, що здіймає на ворога нікому не страшну, немічну шаблю.

— Це весь світ знає, — відповів юнак, — і говорить про це!

— Говорить? — повторив і собі пан фон Тротта. — Ваші товариші це говорять?

— Так, говорять!

Окружний начальник не сказав більше нічого. Йому зненацька здалося, ніби він стоїть на якійсь високій горі, а навпроти, в глибокій долині, видніє лейтенант Нехвал. Дуже дрібним здавався йому з тієї гори лейтенант Нехвал! Та хоча був він дрібненький і стояв низько, проте мав слушність. І світ справді не був колишнім світом. Він летів у прірву. І було не дивно, що за якусь годину до його загибелі доли мали слушність перед горами, молоді перед старими, дурні перед розумними. Окружний начальник мовчав. Стояло літнє недільне пообіддя. Крізь жовті жалюзі в кабінеті сочилося золоте сонячне проміння. Цокав годинник. Дзижчали мухи. Окружному начальникові згадався той літній день, коли до нього приїхав син Карл Йозеф в уніформі лейтенанта кавалерії. Скільки часу минуло від того дня? Якихось кілька років! Та впродовж тих кількох років, як здавалося окружному начальникові, події йшли одна за одною щільною шерегою. Неначе сонце двічі на день сходило й двічі заходило, на кожному тижні було по дві неділі, а в кожному місяці — шістдесят днів. І роки стали подвійними роками. І пан фон Тротта відчував, що й час піддурив його, дарма що ніби давав усе подвійно; що вічність наділила йому подвійні фальшиві роки замість звичайних справжніх. І, зневажаючи лейтенанта, що стовбичив так глибоко в своїй нещасній долині, він, проте, не довіряв і тій горі, на якій стояв сам. Ох! Йому було вчинено кривду! Кривду! Кривду! Уперше на своєму віку окружний начальник думав, що йому заподіяно кривду.

Він затужив за доктором Сковронеком, чоловіком, з яким протягом кількох місяців кожного пополудня грав у шахи. Регулярна гра в шахи також належала до тих змін, що зайшли в житті окружного начальника. Доктора Сковронека він знав уже давно, як знав і інших завсідників кав’ярні, не більше й не менше. Якось пополудні вони сиділи один навпроти одного, кожен напівсхований за своєю розгорнутою газетою. Зненацька обидва, мов за командою, поклали газети, і їхні погляди зустрілися. Водночас і миттю обидва вгледіли, що читали одне повідомлення. То був звіт про свято в Гітцінзі, на якому один різник на ім’я Алоїз Шинаґль завдяки своїй нечуваній пажерливості став переможцем змагання поїдачів вуджених стегон і отримав «Золоту медаль Спілки їдців Гітцінґа». І очі обох чоловіків сказали водночас: «Ми також залюбки їмо м’ясо, але нагороджувати за це золотою медаллю — то вже якась понадновомодна й геть божевільна ідея!». У тім, що існує любов з першого погляду, знавці справедливо сумніваються. Але в тому, що між літніми чоловіками буває дружба з першого погляду, сумніватись не доводиться. Доктор Сковронек глянув на окружного начальника поверх своїх овальних, без оправи, окулярів, і окружний начальник тієї ж миті скинув пенсне. Він його ніби провітрював. І доктор Сковронек підійшов до столу окружного начальника.

— Ви граєте в шахи? — спитав доктор.

— Охоче! — відповів окружний начальник.

Їм не доводилося домовлятись про зустрічі. Вони зустрічалися щодня після полудня, о тій самій годині. Обидва приходили одночасно. Між їхніми щоденними звичками неначе запанувала тверда згода. Під час гри вони ледве чи й перемовлялись яким словом. Їм і не було потреби розмовляти один з одним. Часом на вузькій шахівниці їхні худорляві пальці стикалися, як ото, буває, люди на вузькій місцинці, здригалися й знов повертали на місце. Та хоч які мимобіжні були ті дотики, проте пальці наче мали очі й вуха, пальці вловлювали все один про одного й про людей, яким вони належали. І по тому, як окружний начальник з доктором Сковронеком кілька разів зіткнулись пальцями на шахівниці, обом почало здаватися, ніби вони знайомі вже багато років і не мають один від одного ніяких таємниць. Тож від якогось дня їхню гру стали ніби обрамлювати неголосні розмови, і понад руками, які вже давненько зріднилися, пролітали зауваження двох друзів стосовно погоди, світу, політики й людей. «Ось чоловік, гідний шани!» — думав окружний начальник про доктора Сковронека. «Людина вельми тонкої душі!» — гадав доктор Сковронек про окружного начальника.

Більшу частину року доктор Сковронек, можна сказати, не робив нічого. Він працював лише чотири місяці на рік — курортним лікарем у Франценсбаді, і все його знання світу ґрунтувалося на звіряннях його пацієнток, бо жінки розповідали йому все, що, на їхню думку, їх пригнічувало, а на світі не було нічого, що їх не пригнічувало б. Здоров’ю їхньому шкодив фах їхніх чоловіків, як і холодність останніх, «загальна біда часу», дорожнеча, політичні кризи, постійна загроза війни, газети, передплачувані їхніми чоловіками, власне неробство, зрадливість коханців, байдужість власних чоловіків, як і їхні ревнощі. У такий спосіб доктор Сковронек вивчив різні суспільні стани з їхнім домашнім життям, кухнею й спальнею, схильностями, пристрастями й дурощами. А що він вірив розповідям своїх пацієнток не цілком, а лише десь так на три чверті, то з часом здобув чудове знання світу, вартісніше від його медичних знань. Коли він говорив з чоловіками, на його губах також грала недовірлива, та водночас і зичлива усмішка людини, ладної вислухати що завгодно. Якась самозахисна добрість світилася на його дрібному, хитруватому виду. Та й справді, він так само любив людей, як і гордував ними. Чи проста душа пана фон Тротти хоч трішки відчувала ту добродушну хитрість доктора Сковронека? У кожному разі, після приятеля юнацьких літ Мозера то була перша людина, до якої окружний начальник відчував довірливу пошану.

— Чи давно ви живете в нашому місті, пане докторе? — запитав він.

— Відколи народився! — сказав Сковронек.

— Шкода, шкода, — мовив окружний начальник, — що ми з вами так пізно познайомилися!

— Я знав вас уже давно, пане окружний начальнику, — сказав доктор Сковронек.

— Інколи я вас зустрічав! — згадав пан фон Тротта.

— Ваш син був одного разу тут! — сказав доктор Сковронек. — Років два тому!