Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

Підкреслюючи серйозну роль судів у придушенні визвольного руху в країні, зауважимо, однак, що наявна впродовж тривалого часу в науковій літературі їх оцінка як безсловесних виконавців волі урядових властей далека від дійсності. Нашу думку підтверджують статистичні дані. У 1907 р. у трьох судових палатах України у політичних процесах було виправдано 372 особи, що становило майже 28 % від загальної кількості підсудних, у 1908 р. — 563 особи (близько 33 %). У Харківській судовій палаті число виправданих у 1907 р. наближалося до 44 %, у 1908 р. — до 40 %[545].

Помітне місце в судовій системі Російської імперії завжди посідали органи військової юстиції. На кінець XIX — початок XX ст. їхня роль значно підсилилась.

Як уже зазначалося, систему військових судів, засновану в 1867 р., складали полкові, військово-окружні суди та Головний військовий суд (відповідні судові органи були і у військово-морському відомстві).

Полкові суди створювалися при кожній військовій частині зі стройових офіцерів для розгляду справ про проступки нижніх чинів армії.

Військово-окружні суди діяли у кожному військовому окрузі. В Україні їх було два: Київський і Одеський. Військово-окружні суди складалися з постійних і тимчасових членів. Постійні члени (голова суду і військові судді) призначалися з чинів військово-судового відомства, тимчасові — на чотиримісячний строк з числа штаб- і обер-офіцерів. У місцях, віддалених від того міста, де перебував військово-окружний суд, відкривалися тимчасові військові суди. Так, у 1906 р. тимчасові військові суди Одеського військово-окружного суду діяли в Севастополі, Херсоні, Катеринославі, Єлисаветграді, Новочеркаську[546]. Очолював кожен з таких судів командирований член військово-окружного суду, а тимчасовими членами були офіцери місцевих військових частин, які призначалися на період сесії. На засіданнях як військово-окружного суду, так і тимчасового військового суду, мали бути присутніми один постійний і чотири тимчасові члени суду.

Військово-окружні суди були апеляційною інстанцією для полкових судів. Разом з тим вони розглядали широке коло справ про військові злочини як суди першої інстанції.

Головний військовий суд був верховним касаційним судом та вищою установою для обговорення законодавчих питань з військово-судової частини.

Справи про злочини по службі вищих чинів військового управління (членів Військової Ради, головнокомандувачів, командувачів військами округів) розглядалися у Верховному військово-кримінальному суді. До складу цього органу, крім голови, входили постійні члени Головного військового суду, 5 членів Військової Ради і 2 головних начальники військових округів[547].

За загальним правилом, військовим судам були підсудні особи військового звання. Проте наприкінці XIX — на початку XX ст. юрисдикція військових судів була поширена на широке коло цивільних осіб[548].

Сумної слави Положення про заходи щодо охорони державного порядку та громадського спокою 14 серпня 1881р. передбачало, що за звичайних умов право передавати справи на розгляд військових судів має міністр внутрішніх справ за погодженням з міністром юстиції. У місцевостях, де був оголошений стан посиленої охорони, повноваження на передачу справ військовим судам дістали генерал-губернатори, а в місцевостях, що їм не підпорядковувалися, — міністр внутрішніх справ. При надзвичайній охороні правом вилучення справ із загальної підсудності з передаванням їх до провадження військового суду наділявся головнокомандувач.

Лише для місцевостей, не оголошених у винятковому стані, точно визначалися ті справи, котрі могли передаватися на розгляд військових судів: справи про державні злочини, а також про збройний опір властям або про напад на військових та поліцейських чинів і на інших посадових осіб під час виконання ними службових обов’язків або внаслідок виконання ними таких обов’язків, якщо ці злочини супроводжувалися вбивством, підпалом, нанесенням ран, каліцтв, тяжких побоїв. Як покарання за ці злочини передбачалася смертна кара[549].

Натомість у місцевостях, оголошених у стані посиленої або надзвичайної охорони, обсяг повноважень на передачу справ військовим судам був доволі невизначеним. За посиленої охорони «окремі справи» передавалися на розгляд військових судів, коли це визнавалось необхідним «для охорони громадського порядку і спокою». Ця формула відкривала широкий простір для сваволі генерал-губернаторів. Що ж до місцевостей, оголошених у стані надзвичайної охорони, то тут простір для зловживань «головноначальствуючих» був просто безмежним: вони були наділені правом вилучення із загальної підсудності справ «про відомого роду злочини та проступки»[550]. При цьому вони могли не обмежуватися окремими конкретними справами, а передавати на розгляд військових судів усі справи певних категорій злочинів і проступків.

Іншим законодавчим актом, що передбачав вилучення справ із загальноцивільної підсудності для передачі їх військовим судам, були Правила про місцевості, оголошені перебуваючими у воєнному стані. У таких місцевостях розрізнялися дві категорії справ: передача одних військовим судам була обов’язковою, передача інших — факультативною. Обов’язково віддавалися до військового суду цивільні особи, які вчинили, крім бунту проти верховної влади, такі діяння, як умисне знищення засобів зв’язку, напад на вартового або військовий караул, збройний опір військовому караулу або чинам поліції тощо. Правила вимагали не тільки того, щоб ці діяння розглядалися військовими судами за нормами, встановленими військовим судочинством, а й того, щоб до засуджених застосовувалися покарання воєнного часу.

Факультативне віддання звинувачених до військового суду залежало від генерал-губернаторів, які мали право передавати військовим судам справи про всякі злочини, передбачені для засудження за законами воєнного часу. При цьому встановлювалося, що:

1) особам, винним у збройному опорі властям та в інших злочинах, перерахованих у «Положенні» 1881 р., призначалося покарання за ст. 279 Військового статуту про покарання, тобто смертна кара;