Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

Упродовж усього досліджуваного періоду Міністерство юстиції старанно впроваджувало в життя реакційний курс урядових верхів. Але найбільших «успіхів» у справі підкорення судової системи воно досягло, коли міністром був І. Г. Щегловитов, який взяв на себе невдячну роль гробаря залишків незалежності російського суду. За дев’ять років перебування на посаді (з квітня 1906 р. до червня 1915 р.) Щегловитов наробив такого, що після повалення царизму йому довелося постати обвинувачуваним перед Надзвичайною слідчою комісією Тимчасового уряду. У цій людині дивним чином поєднувались великий розум, граничний консерватизм у політичних поглядах і цілковита безпринципність (до революції 1905 р. він, до речі, вважався лібералом).

У розлогих академічних курсах того часу підкреслювалось, що судді мають бути незалежні і за «стимулом страху», і «за стимулом надії», тобто що на їхнє внутрішнє переконання не мусять впливати ні тривога за своє становище, ні кар’єрні устремління. При цьому, з посиланнями на норми закону, подавалися численні докази того, що ідея такої двобічно охоронюваної незалежності повністю засвоєна Судовими статутами. Але в реальному житті влада активно пускала в хід і «стимул страху», і «стимул надії».

«Компрометувальні» матеріали стосовно судових працівників Щегловитов отримував від МВС. Поліцейське начальство дійшло до того, що прямо диктувало заходи, які слід було вживати щодо конкретних осіб. Лише за період з грудня 1905 р. до квітня 1907 р. МВС повідомило Міністерство юстиції про політичну неблагонадійність 37 чинів судового відомства (10 осіб з них МВС рекомендувало звільнити, 2-х перевести, заходи щодо інших — «на розсуд самого міністерства»). МВС перебрало на себе право не лише критикувати погляди суддів, а й втручатися в їхню суто службову діяльність[538].

Використовуючи найрізноманітніші прийоми та засоби, міністр юстиції та його підручні «вичищали» судовий апарат від політично неблагонадійних і непокірливих суддів. Міністр здійснював підбір кадрів передусім за ступенем «правизни» політичних поглядів претендентів на судові посади. Знання, талант, уміння працювати — все це мало з часом дедалі другорядніше значення. Роль репутації людини, твердої у своїх правих поглядах, була настільки велика, що за її наявності ігнорувалися дані про сумнівні моральні якості того чи іншого претендента. Судова політика Щегловитова характеризувалась прагненням знищити незалежність суддів, вигнанням із судового відомства не тільки «лівих», а й усіх, хто смів мислити і діяти хоч трохи самостійно, подальшим зрошуванням прокурорсько-слідчого апарату з жандармсько-поліцейськими органами.

Серйозній «чистці» був підданий у часи щегловитовщини судовий апарат в українських губерніях. При заміщенні вакансій міністр, як правило, прислухався до думки тих прокурорів та голів судових палат, які були йому відомі своїми «твердими» переконаннями. До таких належав, зокрема, прокурор Харківської судової палати Утін. У 1908 р. він виступив з ініціативою призначити членом Харківського окружного суду товариша прокурора цього суду. Як повідомляв Утін у Міністерство юстиції, призначення цього прокурорського працівника членом суду «було б особливо бажаним для посилення в особовому складі суду стійкого, консервативного елементу, позаяк серед членів Харківського окружного суду є нині чимало осіб якраз протилежного напряму»[539].

У сфері юстиції доволі завзято впроваджувався в життя шовінізм, притаманний усій столипінській внутрішній політиці. Особи польського та єврейського походження, вірмени, які служили у судовому відомстві (таких було дуже мало), викликали до себе глибоку недовіру міністерства. Так, у 1913 р. воно вказувало прокурору Одеської судової палати, що польське походження Ярошинського перешкоджає затвердженню його на посаді почесного мирового судді[540].

Сама суть щегловитовської політики породжувала багато зловживань у діяльності судів щодо здійснення «політичної юстиції». Широко відомі методи ведення дізнання жандармами. Однак непривабливі прийоми застосували і більш респектабельні судові слідчі.

У січні — лютому 1907 р. Київський військовий окружний суд слухав справу про «Лубенський революційний комітет». Під час процесу 26 свідків заявили, що їхні «свідчення записані судовим слідчим неправильно, що протоколи, перед тим, як вони їх підписали, судовим слідчим їм прочитані не були, що перед допитом деякі з них зазнавали насильства з боку чинів поліції, котрі вимагали від них певних зізнань, що при допитах судового слідчого був присутній повітовий справник тощо». Лубенський окружний суд був змушений порушити проти слідчого Манжевського кримінальне переслідування за ст. 426, 432 і 362 Уложення про покарання. Заінтересованість поліції у цій справі була невипадковою: як згодом з’ясувалося, напередодні арештів службовці поліції підробляли прокламації «протизаконного» змісту та підкидали їх заздалегідь наміченим особам, підсували при обшуках бомби[541].

Нерідко самодержавство використовувало смертний вирок як засіб психологічного впливу на засуджених. Після оголошення вироку й нестерпних днів очікування в камері смертників засуджений дізнавався про «милість» царя, заміну смертної кари безстроковою або 20-річною каторгою. Так, у 64 справах про політичні замахи і вбивства в 1901–1905 рр. суд засудив до смертної кари 30 осіб, 20 з яких згодом було «помилувано» і відправлено на каторгу.

Подібна практика мала місце і в подальшому. Газета «Соціал-демократ» у 1910 р. писала, що в 1907–1909 рр. у «справах революції та опозиції» було засуджено до смерті 5086 осіб; з них 3013 страту було замінено іншими видами покарання[542]. У період столипінської реакції, коли судові репресії проти революційного руху досягли небувалого розмаху, загальне число засуджених за політичними статтями у цивільних і військово-окружних судах становило 63 386 осіб (з них лише у 1907–1908 рр. — 43 255 осіб)[543]. Значним був «внесок» у репресії з боку судових органів, що діяли на території України. У 1907–1908 рр. Київською, Одеською та Харківською судовими палатами було розглянуто