Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

весілля бідолашної Мадлен з тим покидьком Праделем, винуватцем усіх їхніх бід. Тому розказувати зараз про те, що погодився на роботу бухгалтера в банку, заснованому паном Перікуром (який є також його головним акціонером), було неможливо. Він уже не працював більше «людиною-сандвічем». Але почувався затиснутим у лещата між Перікурами (батьком, якого він грабує, та сином, з яким він ділить прибуток від цієї оборудки). Едуарду він сказав, що йому надзвичайно пощастило: він зустрів випадково колишнього колегу, який запропонував йому місце в банку, і співбесіда пройшла вдало... А Едуард зі свого боку проковтнув цю неймовірну, дуже доречну історію без жодного запитання. (Він уже народився багатим.)

Насправді, Альберт залюбки б залишився і далі працювати в цьому банку. Оскільки від самого початку у нього був власний стіл, повні чорнильниці і застругані олівці, чисті сторінки рахункових формулярів, вішак зі світлого дерева (на який він чіпляв своє пальто і капелюх, і який відтепер був його), новенькі люстринові нарукавники. Все це давало йому відчуття спокою та рівноваги. Назагал, так можна би було непогано жити й далі. Про таке життя він і мріяв колись. Якби він залишився на цій роботі, то отримував би добру платню і тоді навіть міг би використати свій шанс із гарненькою служницею Перікурів... Отаке собі непогане існування. А замість того ввечері, тремтячи аж до нудоти, Альберт сів у метро з п’ятьма тисячами франків крупними купюрами у своїй торбині. Хоч на вулиці було досить свіжо, він був єдиним подорожнім, що спітнів.

В Альберта була ще одна причина, щоб швидше повернутися додому: знайомий, який тягав свій візок однією рукою, мав заїхати у видавництво і привезти каталоги.

Як тільки він прийшов на подвір’я, то відразу помітив зв’язані пакети... Вони вже тут! Це було вражаюче! Ну от, вийшло! Досі вони готувалися, зараз вони вже почали.

Альберт заплющив очі від раптового нападу страху, тоді відкрив їх, поставив портфель на землю, торкнувся рукою одного з пакетів, розв’язав.

Каталог від «Сувенір Патріотік».

Виглядав як справжній.

Зрештою, він і був справжній — надрукований у видав­ниц­тві Рондо Фрер на вулиці Абесс (так переконливо, наскільки можна собі уявити). Доставлено дві тисячі екземплярів. Вісім тисяч двісті франків за роботу. Він вийняв один із каталогів, щоб погортати, аж тут його зупинило кінське іржання. (Сміх Едуарда, який було чути з боку сходів.) Гострий, вибуховий, вібруючий сміх, що його ще довго чути, навіть коли він стихає. Цей нестримний регіт вибухнув, як у причинної жінки. Альберт схопив портфель і піднявся нагору. Його зустріло нестримне гоготання, яке нагадувало «рраарррррр» (важко передати звуками), воно видавало полегшу і нетерпіння від того, що товариш нарешті повернувся.

Цей крик вражав не більше, ніж сама ситуація. Цього вечора Едуард нап’ялив маску пташиної голови з довжелезним, загнутим донизу дзьобом (але дивна річ — дзьоб вийшов трохи відкритим, і було видно сніжно-білі зуби, від чого здавалося, що сміється хижий птах). Розмальована червоними кольорами (що пом’якшувало дике й агресивне враження) маска закривала повністю Едуардове лице аж до лоба, залишаючи дві дірки для веселих і рухливих очей.

Альбертові кортіло також здивувати, і радісно, хоч і зі змішаним почуттям, вийняти нові банківські банкноти. Але Едуард і Луїза його випередили. Підлога кімнати була вистелена сторінками каталога. Едуард ліниво розташувався на своєму лежаку. Його довгі голі ноги лежали на одному із зав’язаних пакетів, а Луїза, сидячи навколішки біля ліжка, делікатно наносила на його нігті на ногах яскраво-червоний лак. Зосереджена, вона ледь підняла голову, щоб привітатися з Альбертом. Едуард же продовжував сміятися своїм голос­ним і радісним сміхом, показуючи вдоволено на підлогу, як ілюзіоніст, якому особливо вдався фокус.

Альберт теж не зміг стримати усмішки. Він поклав свою сумку, зняв пальто, капелюха. Лише тут, у їхній квартирі, він відчував себе у безпеці, віднаходив трохи спокою...

Але не вночі. Ночі залишалися збуреними (і будуть такими ще довго). Він мусів спати з кінською головою поруч — на випадок, якби раптом стався черговий напад паніки.

Едуард дивився на нього, поклавши долоню на пакет каталогів перед собою. Він підняв другий кулак на знак перемоги. Луїза мовчки накладала тепер лак на його широкі нігті невеличким клаптиком замші, зосереджена так, ніби від цього залежало її життя.

Альберт сів поряд з Едуардом і взяв один екземпляр.

Це був невеликий каталог на шістнадцять сторінок, виданий на гарному папері кольору слонової кістки, майже вдвічі більший у висоту, ніж у ширину, з вишуканими літерами, надрукованими красивим шрифтом.

На обкладинці було вказано:

Каталог

металургійних підприємств

Сувенір Патріотік

Виготовлення стел, пам’ятників і скульптур

на честь наших героїв та переможної Франції

На першій сторінці каталогу чудовим каліграфічним шрифтом у лівому верхньому кутку красувалося:

Жюль д’Епремон

скульптор

член Академії мистецтв

площа Лувра, 52

Поштова скринька 52

Париж, департамент Сени

— Хто такий Жюль д’Епремон? — спитав Альберт, оглянувши каталог.

Едуард підняв очі до неба — хто його знає... У всякому разі, це виглядає поважно: воєнний хрест, академічна пальмова гілка, площа Лувра.

«Он як... — погодився Альберт, — хоч би він був везучий, той твій академік. Бо можна швидко помітити, що він не існує. “Член Академії” — це ж легко перевірити...»

«Саме тому ніхто й не буде перевіряти! — написав Едуард. — Викладач інституту — таке не обговорюється».

Скептичний Альберт мусив визнати, що справді, побачивши це надруковане ім’я, бажання сумніватися не виникало.

У кінці була невеличка довідка, в якій коротко йшлося про його кар’єру (він був навіть академічним скульптором, досягнення якого мали б захоплювати, тоді як