Читати книгу - "До побачення там, нагорі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Прадель глянув на Леона. Дивлячись на нього згори, він раптом згадав про солдата Майяра, який так само дивився на нього, коли лежав у вирві від снаряда. А потім, кілька місяців по тому, він опинився раптом у ямі невідомого солдата, труп якого викопали за клопотанням Мадлен. Просто дивина... Надзвичайно вчасною була та зустріч з нею — початок усіх успіхів, бо головне — вміти використати свій шанс...
Прадель пронизував Леона поглядом. Той чимось-таки був схожий на солдата Майяра в той момент, коли його засипало.
А зараз перед ним стояла людина, яка не знає, що навіть не встигне охнути, коли її поховають живцем.
Але поки що нехай — ще згодиться. Анрі поклав руку йому на плече.
— Леоне, жодної проблеми нема. А якби вона й виникла, твоєму батькові варто лише слівце замовити міністрові...
— Ні! — скрикнув Леон. — Це неможливо! Ти чудово знаєш, що мій батько — депутат від ліберальної партії, а міністр — від республіканської!
«З цього дурня нічого не візьмеш, він мені корисний лише тим, що я “позичаю” його жінку...»
27За чотири дні він мало не згорів від хвилювання та нетерплячки, чекаючи на свого першого клієнта пана Уссре, який нарешті прийшов!
Якщо ви ніколи не крали більше кількох франків тут чи там — піднятися до сотні, тисячі за два тижні, — запаморочення вам ґарантоване. І це вже втретє за місяць Альберт обраховує свого роботодавця і свого клієнта (місяць, як він не спить, і вже втратив п’ять кілограмів ваги). Пан Перікур, який перетнувся з ним два дні тому в холі банку, спитав його, чи він часом не хворий, і запропонував йому відпустку, хоч той щойно почав працювати. Відповідно до ієрархії цього було досить, щоб тебе не злюбили колеги. Вже навіть те, що його найняли за рекомендацією пана Перікура... Зрештою, навіть і мови не може йти про відпустку, Альберт прийшов сюди, щоб працювати, точніше, щоб притертися до каси. А часу гаяти не можна.
У банку промислового кредитування Альберт мав широкий вибір щодо того, кого грабувати. Він розраховував на перевірений і найдієвіший банківський метод: з виду клієнта.
Пан Уссре виглядав дуже достойним клієнтом. Він був у циліндрі, мав красиві візитки і ціпок із позолоченим руків’ям, а пахло від нього грошима. Для нього війна стала джерелом прибутку. Можна тільки здогадуватися, як хвилювався Альберт, коли він наївно думав, що все піде легше, якщо він вибере когось, кого можна ненавидіти. Так думають невігласи. Для власного виправдання він мав усі причини для хвилювання. Він грабує банк для того, щоб фінансувати регулярними внесками пограбування, а точніше, щоб мати можливість вкрасти ще більше. Будь-який початківець на його місці умлівав би від страху.
Перша крадіжка була через п’ять днів від початку роботи. Йшлося про сім тисяч франків.
Маніпулювання підписами.
Скажімо, у касу вноситься сорок тисяч грошей клієнта, вони переводяться на його рахунок. А в колонці банківських надходжень записується лише тридцять три тисячі. І ввечері сідаєш у трамвай зі шкіряним портфелем, напханим купюрами.
Перевагою роботи в серцевині солідного банку було те, що ніхто ні про що не здогадається, аж поки не пройде тижнева перевірка, упродовж якої звіт акційних портфелів, підрахунки зисків, передоплат, позик, відшкодувань, компенсацій, вкладів на вимогу займає щонайменше три дні. У цьому все й полягало. Треба було дочекатися кінця першого дня контролю, щоб дебетувати лінію одного, щойно перевіреного рахунку, і внести гроші на інший рахунок, який можна перевірити лише наступного дня. Контролери не бачили на обох рахунках жодного дисбалансу. А через тиждень операція повторювалася з новими перерахунками на функціонування, кредит, інвестування, конто, прибуток від акцій і т. д. Цей класичний грабіж, який ще називають «мостом зітхань», дуже виснажливий щодо нервів, переживань, але легкий для реалізації і потребує досвіду, але не хитрощів. Він і був ідеальним для такого хлопця, як Альберт. Але це таїло і величезний ризик, бо чим далі, тим більше треба операцій, і все перетворювалося на «гру у квача» з контролерами. Ще не було такого випадку, щоб хтось на цьому протримався більше кількох місяців, і тоді крадій мусів втікати за кордон або опинявся у в’язниці (що траплялося найчастіше).
Як і більшість випадкових злодіїв, Альберт думав, що йдеться просто про позику: при першому ж надходженні за пам’ятник він відшкодує все вкрадене, а потім утече. Ця наївна думка дозволила йому приступити до виконання. Але дуже швидко її замінили інші турботи.
Від перших же оборудок його почуття вини накопичувалося і зростало від тривоги та хронічної надчутливості. Тепер параноя справді перетворювалася у пантофобію. Альберт пережив цей період у якійсь конвульсивній гарячці, тремтячи від найменшого запитання, ходячи лише вздовж стін та постійно витираючи спітнілі долоні, від чого робота в офісі ставала дуже діткливою. Він не зводив очей з дверей, і навіть ноги під столом завжди тримав так, щоб можна було одразу зірватися і втекти.
Колеги вважали його диваком; для всіх він здавався безневинним, бо виглядав швидше хворим, ніж небезпечним. У всіх колишніх солдатів, які там працювали, були свої патології (всі вже до цього звикли). Альбертові зі своїми зв’язками краще було б просто посміхатися.
Від самого початку Альберт сказав Едуарду, що передбачених семи тисяч франків аж ніяк не вистачить. Треба видати каталог, купити конверти, марки, найняти людей, які б писали адреси. Треба також придбати друкарську машинку, щоб відповідати на листи, в яких просять додаткової інформації. А ще треба відкрити поштову скриньку до запитання. Бухгалтер знає, що каже. Едуард непевно кивнув. Тоді Альберт взявся перераховувати. Однозначно треба як мінімум двадцять тисяч франків. Едуард по-філософськи відповів, що тоді доведеться рахувати витрат на двадцять тисяч. Авжеж, це ж не йому їх красти, подумав Альберт.
Він так і не зізнався, що ходив тоді на вечерю до його батька і сестри, що знає про
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «До побачення там, нагорі», після закриття браузера.