Читати книгу - "ХЗ. Хто знає, яким буде майбутнє"

Президент Білл Клінтон, що мав виключно добрі наміри, 1993 року домігся прийняття закону про обмеження окладів топ-менеджерів. Закон призвів до неочікуваного побічного ефекту: менеджери почали отримувати ще більший відсоток зарплати у вигляді акцій324. До того ж Конгрес створив величезну лазівку для бухгалтерського обліку опціонів — на відміну від звичайних зарплат, про суми виплат в опціонах не треба звітувати325. Отож опціони стали ідеальним інструментом заощадження грошей компанії, такими собі «вільними коштами», які непомітно тягнули радше зі звичайних акціонерів (переважно з пенсійних фондів та інших інституцій, які представляють пересічних громадян), ніж із прибутків компанії.

Компанії також мають стимул урізати зарплати простим робітникам. За рахунок цього зростає чистий дохід, а отже, й вартість акцій, якими розраховуються тепер із менеджерами вищої ланки. Так, менеджери, яких не мотивують великі гроші, потрапляють у заручники. Виконавчий директор, який не дбає про курс акцій чи турбується не тільки про інтереси акціонерів, має великий шанс залишитися без роботи чи постати перед судом. Навіть у Кремнієвій долині, де засновники зберігають контроль над своїми компаніями, не уникнути цього лиха. Адже і в цих компаніях працівникам платять здебільшого у вигляді акцій, тож власники не зможуть приваб­лювати таланти, якщо курс акцій не буде рости.

Ворог людства — не Волл-стрит. В усьому винен володар Алгоритм, що править зацикленим на акціонерах капіталізмом. «Функція пристосування» цього капіталізму скувала компанії та спонукає їх ганятися за короткотривалими прибутками. Люди в такій системі — лише зайві витрати, яких ліпше позбутися.

Навіщо наймати працівників серед місцевих мешканців, коли в сучасній економіці можна добряче заощадити, передавши роботу на аутсорсинг? Навіщо виплачувати прожитковий мінімум, коли можна скористатися державною програмою соціальної безпеки? Зрештою, ця програма фінансується за рахунок інших платників податків — чому б не мінімізувати власні витрати на податки?

Навіщо вкладати в наукові дослідження, будувати новий завод, навчати своїх кадрів, щоб вони ставали більш конкурентоспроможними, чи започатковувати ризиковану бізнес-лінію, яка може довго не приносити прибутку, коли є можливість швидко підняти біржовий курс, виклавши кругленьку суму за власні акції і зменшивши кількість акцій в обігу? Акціонери втішаться, ви розбагатієте...

Узагалі-то навіщо забезпечувати найкращі товари чи послуги, коли є змога викрутитися інакше? Фахівець зі стратегії бізнесу і директор Havas Media Lab Умаїр Гак називає наш період добою розмитих цінностей, за якої одні люди накопичують статки, завдаючи шкоди іншим326. Розмиті цінності — це коли продавці тютюнових виробів знають, що їхні товари спричинюють рак, та все одно їх рекламують327; коли нафтовиробники, послуговуючись тими самими каналами дезінформації, що й тютюнова індустрія, заперечують проблему зміни клімату. Такими цінностями керуються компанії, які годують нас неякісною їжею, додають кукурудзяний сироп із високим вмістом фруктози та інші домішки, призводячи до хвороб та ожиріння серед населення. Такими цінностями керуються ті, хто продають зіпсовані товари, які треба вилучити з продажу.

Якщо все вирішують прибутки, чому б не «управляти коштами» так, як Джек Велч — виконавчий директор GE. Його бізнес видавався інвесторам кращим, ніж насправді. Чому б не вдатися до трейдингу проти власних клієнтів, як почали робити деякі інвестиційні банки? Чому б не зважитися на махінації, продаючи клієнтам незрозумілі фінансові інструменти, приречені на провал? А в разі провалу чому б не звернутися по допомогу до платників податків? Адже органи державного нагляду, представлені переважно вашими людьми, вважають вас незамінними для світової економіки і наділяють вас недоторканністю?

Державний нагляд (чи радше його відсутність) поглиблює проблему. Економісти Джордж Акерлоф та Пол Ромер стверджують, що між зловживаннями компаній і політикою є безпосередній зв’язок. Про це йдеться в їхньому дослідженні, опублікованому 1994 року, «Грабіж: тіньова економіка банкрутства заради прибутку» (Looting: The Economic Underworld of Bankruptcy for Profit). «Банкрутство заради прибутку трапляється, коли погане ведення бухгалтерії, неналежне управління чи замалі штрафи за порушення спонукають бізнесменів платити собі щедріше, ніж дозволяють бюджети компаній, а тоді оголошувати дефолт за борговими зобов’язаннями, — написали економісти. — Нормальну економіку, спрямовану на приріст капіталізації, заміняє викривлена економіка, спрямована на максимально високі прибутки тут і зараз, що призводить до від’ємних показників чистої вартості активів... Сьогоднішній долар за завищеними дивідендами — це і є долар для власників компанії, але майбутній долар за завищеними доходами — це ніщо, адже виплати дістануться кредиторам, які лишаться з голими руками»328.

На це й розраховували рейдери, які звільняли працівників і захоплювали активи, ба навіть ініціювали процедуру банкрутства, щоб уникнути пенсійних виплат. Такий підхід лежить в основі бумів і занепадів у галузі нерухомості та фінансів, що спустошували всю економіку, а тимчасом збагачували купку шахраїв і випадкових щасливчиків.

Те, що компанії намагаються загрібати більше, ніж продукувати, — для мене як та планета Світ Бізарро[8] із коміксів. У моїй голові все навпаки: компанії дають більше, ніж беруть.

Це справжня трагедія сьогодення. Остання стадія системи, до якої Мілтон Фрідман закликав 1970 року. Невдала ідея, що пустила коріння в глобальній свідомості і десятиліттями проростала.

Альтернативний погляд я для себе відкрив 2012 року на конференції в Університеті TED, хоча розумів це давно. Очі мені відкрив інвестор у галузі технологій Нік Ганауер. Нік — мільярдер. Він успадкував маленький сімейний бізнес, йому пощастило стати одним із перших інвесторів Amazon, а згодом головним інвестором aQuantive — рекламної компанії, яку продали Microsoft за шість мільярдів доларів. Я повністю погоджуюся з тим, що сказав на конференції Нік. Так само як програмне забезпечення Open Source і Web 2.0, Ніків виступ став для мене елементом пазлу, якого бракувало. Я побачив обриси того, що називаю «економікою наступного покоління».