Читати книгу - "ХЗ. Хто знає, яким буде майбутнє"

широким верствам населення. Та навіть за такої надміру оптимістичної картини лише половина американців можуть назвати себе акціонерами312, а з огляду на пропорційну систему, справжніми бенефіціарами є лише невелика група людей — славнозвісний один відсоток. Якби компанії розподіляли акції між усіма співробітниками, а також топ-менеджерами, пропорційно до окладів, аргументи про сприятливий вплив бай-беків мали б сенс.

Досить багато свідчень, що компанії, які працюють за іншою моделлю, можуть бути не менш успішними, ніж їхні зациклені на фінансовому секторі конкуренти. Футбольна організація Green Bay Packers належить уболівальникам і стежить, щоб квитки на матчі були дешевими. Корпорація REI, що продає спортивні товари, є кооперативом і налічує шість мільйонів членів. Її дохід сягає 2,4 мільярда доларів, і вона забезпечує прибуток радше своїм членам, ніж зовнішнім власникам. За рівнем зростання REI незмінно випереджає конкурентів, які розміщують акції на біржі, та й усі роздрібні компанії з індексу S&P 500313. Vanguard, друга найбільша у США компанія у сфері управління фінансовими активами, задіює понад чотири трильйони доларів і належить взаємним фондам, об’єднаним під її егідою. Засновник Vanguard Джон Боґл створив індексний фонд, що дає змогу утримувати невисокі платежі за управління, тож найбільший зиск від інвестицій в акції отримують не інвестиційні менеджери, а клієнти314.

Попри негативні приклади, настільки вкоренилася ідея про сприятливу для суспільства гонитву за прибутками і необхідність приносити гроші менеджерам, великим інвесторам та іншим акціонерам, що згубних наслідків ніхто не завважує. Суспільству погано, коли в пріоритеті акціонери, а не працівники, громади чи клієнти. Це погана мапа, яка повела нашу економіку в хибному напрямку.

Якось за вечерею колишня очільниця Ради економічних консультантів Білого дому Лора Тайсон вразила мене інформацією про те, що найбільше робочих місць дає малий бізнес, а не великі акціонерні товариства відкритого типу. Вона застерегла, що не варто пере­оцінювати роль фінансових ринків в економічних негараздах. Її слова нагадали мені, що головним наслідком «економіки поступового стимулювання» є гонитва за максимальним прибутком, а не процвітання всіх верств населення. Ця згубна ідея метастазами перекинулася з фінансових ринків на все суспільство.

Бізнесмени, можновладці й політики приймають катастрофічні рішення в економіці, бо вірять у хибну істину: що добре для фінансових ринків, добре для ринку праці, зарплат і рівня життя населення.

Вільям Лазонік, викладач економіки Массачусетського університету в місті Ловелл і директор Центру конкурентоспроможності промисловості, наголосив: за 2004–2013-й роки компанії Fortune 500 витратили на бай-беки шалені гроші — 3,4 трильйона доларів315. Ця сума сягає 51 відсотка сукупного прибутку цих компаній. Ще 35 відсотків прибутку компанії віддали акціонерам у дивідендах, тож на реінвестиції лишилося всього 14 відсотків. Показники 2016 року, які наводить Ларрі Фінк, засвідчують кульмінацію процесу, що розвивався протягом десятків років. Компанії на зразок Amazon, готові кидати виклик фінансовим ринкам і жертвувати короткотривалими прибутками заради довготривалих інвестицій, — нині велика рідкість.

Те, що нерозподілені прибутки компаній зменшуються, справді погано, бо це найважливіші ресурси для бізнес-інвестицій. Попри поширену думку, нібито фінансові ринки спонсорують розвиток бізнесу, Лазонік наголошує: «Біржовий ринок перш за все дозволяє власникам-підприємцям та прямим інвесторам відмовлятися від зроблених інвестицій, а не допомагати компанії зібрати кошти на нові інвестиції у продуктивні активи»316.

За спостереженням Лазоніка, із середини 1980-х років «багато американських корпорацій (навіть більшість) при розподілі ресурсів відмовилися від підходу “збереження та реінвестиції” й обрали інший: “скорочення та розподіл”. У рамках першого підходу, компанія не розподіляє прибутків та реінвестує кошти у продуктивність, тобто насамперед у робочу силу. У рамках другого підходу, компанія звільняє досвідчених працівників, яким зазвичай доводиться багато платити, і розподіляє зароблені кошти між акціонерами»317.

Одним із наслідків економіки акціонерної вартості стало згортання наукової діяльності. Економісти Чарльз Джонс і Джон Вільямс 1997 року проводили дослідження для Ради управлінців Федеральної резервної системи й підрахували, що відносно ВВП на науково-дослідні роботи витрачається менше ніж чверть оптимального рівня, визначеного відповідно до «соціальної норми віддачі» інновацій318. Згідно з дослідженням 2015 року економістів Ашиша Арори, Шерона Белензона та Андреа Патакконі, дослідницьких публікацій науковців великих компаній суттєво поменшало, порівняно з 1980-м роком (хоч як дивно, заявок на патенти незмінно багато). Надаючи перевагу радше зростанню вартості бізнесу, ніж створенню цінності, підприємці діють недалекоглядно. «Великі компанії, вочевидь, цінують “золоті яйця” науки (судячи з кількості патентів), — пишуть автори, — а от на курку, яка їх несе, тобто на науковий потенціал, не зважають»319.

Найбільшого удару нова тенденція з реінвестиціями завдала працівникам, які втратили посади і яким скоротили зарплати, щоб забезпечити акціонерів прибутками. На поданому далі графіку видно, що частка зарплати у ВВП скоротилася з 54-х (1970 рік) до 44-х (2013 рік) відсотків, а частка прибутку корпорацій зросла з 4-х до майже 11 відсотків320. Про це влучно сказав Воллес Тербевілл, колишній банкір Goldman Sachs: «...Між товстосумами й рештою американців точиться гра на вибування»321. Ігри на вибування зазвичай погано закінчуються. «Нинішній один відсоток в Америці трохи відстає від одного відсотка дореволюційної Франції322, але поступово наближається до того рівня», — стверджує французький економіст Томас Пікетті, автор книжки «Капітал у ХХІ столітті» (Le Capital au XXIe siècle).

На думку Лазоніка, його дослідження засвідчило, що внаслідок популярності бай-беків у США сформувалася «національна економіка, що характеризується нерівномірним розподілом доходів, нестабільною зайнятістю й гальмуванням інновацій — тобто система, протилежна до того, що я називаю “стійким процвітанням”»323.

Опціони — свого часу потужний інструмент в інноваційній фінансовій системі Кремнієвої долини — теж перетворили економіку на казино. Білл Джейнвей, провідний венчурний капіталіст та економіст, часто повторює: коли стартапи почали розміщувати опціони, цінні папери стали лотерейними білетами, які найчастіше приносять покупцям нуль без палички. У 75 відсотках стартапів із венчурним капіталом підприємець справді отримує «нуль», і лише 0,4 відсотка зривають джекпот. «Треба, щоб потенційні доходи були величезними, — писав мені Джейнвей в емейлі, — бо успіхи трапляються рідко». Опціони вигадали, щоб заохочувати підприємців до інновацій та ризиків. «Та згодом, — пояснював мені Білл, — де й поділися ті інновації з компенсаціями, покликані виманювати топ-менеджерів із “зон безпеки”