Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

Хмельницький лише гірко усміхнувся на його слова.

Становище кримського хана справді було ненадійне. Він прагнув зміцнити свою владу й послабити залежність від Османської імперії, султан якої міг на власний розсуд зміщати і призначати ханів. Адже змістив турецький султан його попередника, молодшого брата Мехмеда, призначивши Ісляма ханом! У прагненні укріпити свою владу, хан звільнив Сефер-Газі-агу з посади візира, попри те, що саме він допоміг йому посісти трон. Сефер був ставлеником угруповання беїв і мурз та доволі дошкуляв ханові, тому він і замінив його своєю людиною — Мехметом-агою. Татарська знать, незадоволена такими переміщеннями, підняла бунт, почалася кривава міжусобна війна. Згодом, коли вже було пролито чимало крові, Сефер-Газі заприсягся Ісляму Ґераю у своїй вірності, був прощений і навіть знову наділений титулом візира, а в Кримському ханстві начебто настало затишшя. Однак хан не вірив цьому затишшю перед бурею — йому необхідна сила, на яку можна обпертися в боротьбі з непокірливими васалами. Тому хан і шукав союзника, який у разі небезпеки, навіть якщо й не підтримає відкрито, то хоча би спину прикриє. І таким союзником цілком могли стати українські козаки. Крім того, воєнний похід на польські землі був вельми доречний — у минулому році ханство спіткав неврожай, зростало невдоволення населення. Річ Посполита вже декілька років не платила данини — король Владислав IV рішуче відмовився платити, про що заявив татарському послу, відправленому з вимогою про сплату. Навіть не допустив посла до цілування своєї руки. Милостиво дозволив лише торкнутися краю свого плаща, що було явною образою. Тому в хана були вагомі причини, щоби надати підтримку бунтівним козакам.

Союз з українськими козаками також позбавить Кримське ханство від їхніх руйнівних і нещадних набігів — не грабуватимуть же козаки своїх союзників?! Ця обставина теж була досить зручна. Утім, хан досі вагався — він не був вільний від волі турецького султана! Як подивиться на такий союз Стамбул?

Хмельницький добре знав та розумів усі складнощі кримського хана, тому й пішов на такий розпачливий і водночас єдиний правильний крок — союз із татарами. Він знехтував релігійними забобонами та багаторічною ненавистю між двома народами. Адже потребував допомоги хана більше, ніж хан — допомоги козаків. Богдана турбувало те, що Ґерай вагається, не довіряє. І це питання треба було негайно вирішити.

Тому наступного дня після таємної аудієнції, попередньо помізкувавши на дозвіллі, Богдан у бесіді з Аветиком у допустимих межах довірив йому свої побоювання, натякнувши, що готовий навіть присягнути на вірність кримському ханові, аби той повірив у щирість його помислів і намірів.

— Цього буде замало, ефенді, — чемно всміхнувшись, відповів йому вірмен, який знав усю ситуацію. — Клятви — річ гарна, піднесена, але, на жаль, ненадійна. А от якщо ти залишиш заручника, то великий хан охоче домовиться з тобою, — і він багатозначно подивився кудись за спину Богдана.

Хмельницький усе зрозумів і зблід. Він озирнувся на Тимоша, який сидів поруч зі своїм тезком на низькій, укритій килимами лаві, що тяглася вздовж стіни, та пив каву. Руденький Тиміш морщився, ковтаючи гірке й несмачне пійло, посилено заїдав його східними солодощами, але не міг відмовитися, щоби не образити господаря, який обожнював цю чорну бурду. Зате Тимофій, навпаки, знайшов у каві якийсь особливий, одному йому зрозумілий смак та із задоволенням її пив. Хмельницький дивився на свого хлопчика, і серце його болісно стислося. Він ще такий юний, зовсім хлопчисько! Он як треться біля Красунчика, наче біля старшого брата. І залишити його життя в заставу... Господи! «Якщо я задумав велике, то мушу нічого не щадити для цього: ні своєї гордості, ні свого батьківського серця», — подумав Хмельницький.

— То хто ж заперечує проти таких доказів відданості? Хіба я можу боятися довірити моєму ханові рідного сина? — упоравшись із собою, з усмішкою відповів він Аветику. — Якщо це єдиний спосіб переконати хана в щирості моїх намірів, то я готовий піти на це.

Вірмен задоволено всміхнувся. Хмельницький знав, що Аветик служить хану, і здогадувався про те, що він якоюсь мірою є посередником і спостерігачем, а отже, його слова дійдуть до ханських вух. Тому козак почав готуватися до офіційного прийому в ханському палаці.

І офіційний прийом не забарився!

Зовсім інакший вигляд мав розкішний ханський палац у світлі дня, оточений високими стінами з чотирма воротами. Він не був такий монолітний і пишний, як багаті, добре укріплені палаци магнатів. Його легкі, немов повітряні форми, прикрашені квітковим орнаментом, зелень садів і дзюрчання фонтанів тішили око й душу. Він дійсно нагадував райський сад. А тонкий мінарет палацової мечеті, спрямовуючись до неба, здавався свічкою зі світлого воску. Очікуючи аудієнції в Посольському дворику, Тимофій милувався фонтаном. Адже Хмельницький теж узяв його із собою. Сріблясті струмені джерельної води, здіймаючись у височінь і падаючи в мармурову чашу, переливалися блиском і крихітною веселкою, мелодійно струменіли, милуючи слух. Нарешті козаків провели через гарний портал Демир-Капу, прикрашений вирізьбленими на ньому квітами, дубовим листям і східним геометричним орнаментом, з витонченою аркою над входом, розписаною вітіюватим арабським написом, просто до Зали Дивану.

Тимофій із цікавістю оглядав зал — усередині було так само гарно, як і зовні. Стіни вкриті витонченим, мереживним і яскравим розписом, а віконця — з кольоровими вітражами. Хан Іслям Ґерай сидів на оббитому золотою парчею широкому троні, який чимось нагадував східний диван. На своєму троні, у розкішному одязі, прикрашеному дорогоцінними каменями, хан здавався соліднішим, ніж у своєму кабінеті, однак його очі так само були сповнені суму й мудрості. Праворуч від хана розмістився калга[75]-султан