головної героїні — доньки доктора Гердмана — Гортензи. Портрет її явно нагадує юну авторку: схожа на матір, «висока, струнка, обличчя мале, вузьке, худорляве, жовтувато білого кольору, чоло високе, але вузьке, карі очі, ніс прямий, на устах часто грає глумлива посмішка. Загальний вигляд обличчя можна назвати майже негарним»[764]. Опозиційною до «негарної» Гортензи є «незвичайної краси» Луда, яка, на думку головної героїні, «не може правдиво любити», а тому в подружжі стане «лялькою для оздоби». Правдиво кохати означає тут переживати глибоку пристрасть — ерогенний надрив. Однак супроти Луди Гортенза — неприваблива для чоловіків «поважна дама», яку доповнює «розумна», «прониклива» й «холодна» подруга Стефанія. Коли Гортенза береться за перо, щоб зафіксувати у щоденнику власні бажання, дівоче обличчя набирає «глибокого, поважного виразу». Попри зовнішню німецьку «аристократичну» стриманість, Гортензу характеризує неймовірна внутрішня пристрасть, яку вона виражає у музиці, їзді верхи. На коні нею опановує солодке, невідоме їй почуття, яке накочується з глибини тіла і робить її безконечно щасливою. Тоді вона мчиться, «наче дика». Мотив «дикості» у портреті Гортензи час від часу варіюється. Коли вона опиняється верхи на коні, її обличчя шаленіє. Ця відкритість до несвідомої пристрасті перетворює негарну дівчину на таємничу спокусницю. Пристрасна материнська натура прокидається в ній у стані активізованого бажання, тоді її видають палкі від збудження очі. Пробудження пристрасного бажання виписується Кобилянською під час зустрічі дівчини зі зрілим чоловіком. Гортенза з’являється, як правило, верхи на коні, що додає їй самовпевненості та зверхності: «Гарний незнайомець був від молодого вершника лише за кілька кроків, і вона не спускала з нього очей. Його темні очі гостро дивилися на Гортензу, яка зі свого боку самовпевнено дивилася у своєрідне гострозарисоване обличчя чоловіка. Одну мить вони дивилися одне на одного, а потім — це була справа однієї хвилини: вдарила Гортенза свого коня, він, злякавшись, скочив у бік. Повільно, твердими кроками ішов молодий чоловік, не спускаючи дівчини з очей. Але тепер вже вона залишилася позаду. Ні, вона мусила ще раз поглянути в його обличчя. Повернула голову, а в цю хвилину і незнайомець спрямував свій погляд на неї. І на мить їх очі зустрілися. Гортенза здригнулася. Глибокий рум’янець покрив її обличчя, ще раз відчув її любимець удар хлиста і полетів зі своєю здивованою вершницею дорогою далі, що проходила біля міського парку. „Що за своєрідне обличчя? — думала Гортенза, — а ті страшні, холодні очі, як холодно вони дивилися на мене, а я, я мусила на них дивитися, не знаю чому — я б в пекло пішла, щоб ті очі побачити“»[765]. Ерогенне тяжіння до чоловіка як маскулінної сили особливо помітне, коли дівчина чує накази-прохання чоловіка: «Я була дуже збентежена, він стояв близько біля мене, я грала, але я не знала, як я грала, тільки один раз — правдоподібно грала я піаніссімо — нахилився він швидко до мене і шепнув на вухо: «Гортензо, трохи сильніше, якщо я смію просити». Я наче з неба впала… Я хотіла втекти з кімнати, щоб мене не бачило жодне людське око, і сама не знала чому. Леон переглядав ноти. Врешті звернувся до мене і сказав: «Тепер заспівайте ви, Гортензо, ось цю пісню, я б охоче послухав». Це звучало люб’язно, але твердо, майже, як наказ. Я тремтіла…»[766]. Мотиви тілесного хвилювання від чоловічої наступальної сили характеризують маскулінну потребу дівчини. Наближення схильного до садизму чоловіка викликає природний відгук жіночого тіла. «Я хочу, щоб мене обняла дужа, залізна рука і пригорнула до цілком здорових грудей, — пише двадцятип’ятилітня Кобилянська у своєму щоденнику. — У мене якийсь дивний, незвичайний настрій. Я не маю бажання ні читати, ні писати. Все думаю тільки про його дужу постать. Хочу, щоб він лише раз, однісінький раз пригорнув мене до себе. Це природний потяг, природний і чистий, бо ж я тільки людина. Може, я б тоді перестала бути така нервова… Я неспокійно сплю, мені весь час щось сниться, інколи й він. Часом уночі, коли мені сниться, що він торкається мене (а я рідко бачу його вві сні), я відчуваю щось дивне: наче мене пронизує електричний струм, що йде від нього. Що це таке?»[767].
Юна Гортенза-Кобилянська, розігруючи у своєму образі ніцшівську жінку, або «жіночого філософа, мудреця і глибокого мислителя — людського ворога», прагне приховати потужний сексуальний імпульс, організувати свої почуття відповідно до високих ідей, стати поважною та обміркованою. Ця настанова на аристократичну поважність проявляється як акторство (невипадково Кобилянська у той час мріє про гру на сцені, розігруючи власне життя). Так, Гортенза дає обітницю улюбленій подрузі Стефанії ніколи не цілуватися при зустрічах, а лише подавати руку, бо «цілування — то щось бабське і непотрібне». Але після розлуки, коли вона лише чує ім’я подруги, її обпікає, мов електричним струмом, і вона забуває обітницю: бурхливо обіймаючи подругу, цілує «її повні червоні уста» (епізод вказує на бісексуальну психологію, що характерна для еросу Кобилянської). Красномовним є також театралізований епізод «поважності», в якому Стефанія та Гортенза спостерігають за любовною поведінкою Луди та її нареченого. «Дуже нудно дивитися, — звертає увагу подруги Стефанія, — як доктор цілує Луду… Наречений Луди цілує її бідну біля двадцяти разів на день, я не можу цього терпіти». «Я теж ні, — відповідає Гортенза. — Якби я коли-небудь вийшла заміж, то спочатку заявила своєму панові нареченому, щоб припинив цілування»[768]. Отже, зневага до цілування пов’язана з уявленням про приниження до чогось цілковито «бабського», адже красиво бути гордою аристократкою і не опускатися до пересічної жіночої натури, негативним прикладом якої у повісті є образ Луди.
В уста доктора Стейнлебена О. Кобилянська вкладає порівняння пересічної покірно-пасивної дівчини Луди (з нижчого світу), яка нагадує пластичну кішку і викликає спокусливе чоловіче споглядання, та модерно пристрасної Гортензи, яка своєю «дикістю» як надривною пристрастю і розумом виявляє належність до вищого світу, викликаючи острах чи навіть відразу. «Яка різниця між обома, — міркує Стейнлебен, — Луда гарний, любий ангел, а та темна, соковита, „циганка“, ні, я не терплю таких дам, що носять в собі зародки самосвідомості, вони мені противні, я щасливий своєю гарною Лудою»[769].
Інший герой повісті, Леон, також зрілий чоловік (що свідчить про символізацію батьківського замінника або пошуки авторитетної фігури), у якого закохана Гортенза, бачить, що в її душі «повільно, але загрозливо палає» «вулкан», що за її «чарівною невинністю», поважною стриманістю ховається деструктивне бажання, яке потребує «покривала»: прикриттям стає горда аристократична маска. Цією маскою дівчина вміло вирізняється
