Читати книгу - "Quo vadis"

як батько до дітей, залишається з ними, щоби розділити їхні радощі й долю. Народ, утішений таким рішенням, а разом з тим упевнений, що не оминуть його ігри та роздача хліба, зібрався натовпом біля Палатинської брами, виголошуючи здравиці на честь божественного імператора, той же, перервавши гру в кості, що нею він бавився з августіанами, сказав:

– Так, треба було відкласти; Єгипет і володарство над Сходом, за проріканням, од мене нікуди не дінуться, тож і Ахайя буде моєю. Накажу перекопати коринфський перешийок, а в Єгипті поставлю такі пам'ятники, проти яких піраміди здаватимуться дитячими іграшками. Накажу спорудити Сфінкса всемеро більшого за того, що коло Мемфіса дивиться в пустелю, але щоб йому зробили моє обличчя. Нащадки віками говоритимуть лише про нього та про мене.

– Ти спорудив собі пам'ятник своїми віршами, більший не всемеро, а втричі по семеро від піраміди Хеопса, – сказав Петроній.

– А співом? – спитав Нерон.

– На жаль! Якби ж то можна було збудувати тобі таку статую, як статуя Мемнона, щоб озивалася твоїм голосом на світанку! Моря, прилеглі до Єгипту, захрясли б навіки від суден, на яких натовпи людей з усіх трьох частин світу вслухалися б у твою пісню.

– Та ба, хто ж це зуміє? – сказав Нерон.

– Але можеш наказати, щоб вирубали з базальту тебе, що правиш квадригою.

– Справді! Зроблю це.

– Зробиш подарунок людству.

– В Єгипті я заручуся з Селеною, що є вдовою, й буду справжнім богом.

– А нам даси в дружини зірки, ми ж утворимо нове сузір'я, що називатиметься сузір'ям Нерона. Вітеллія, одначе, ти ожени з Нілом, аби плодив гіпопотамів. Тигеллінові подаруй пустелю – буде тоді царем шакалів…

– А мені що призначиш? – спитав Ватиній.

– Хай благословить тебе Апіс[258]! Ти влаштував нам такі чудові ігри в Беневенті, що не можу тобі зичити поганого: поший пару чобіт Сфінксові, в якого лапи мерзнуть од нічної роси, а потім шитимеш взуття для колусів, які утворюють алеї перед храмами. Кожний там знайде відповідне заняття. Доміцій Афр, приміром, буде скарбником, бо відомий своєю чесністю. Подобається мені, володарю, коли ти мрієш про Єгипет, і засмучує мене те, що ти відклав поїздку.

– Ваші смертні очі нічого не бачили, адже боги можуть робитися невидимими, для кого захочуть. Знайте, коли я був у храмі Вести, вона сама стала біля мене і сказала мені на вухо: «Відклади виїзд». Сталося це так несподівано, що я жахнувся, хоча за таке очевидне піклування богів мені б належало бути їм вдячним.

– Ми всі жахнулись, – сказав Тигеллін, – а весталка Рубрія зомліла.

– Рубрія! – вигукнув Нерон. – Яка в неї білосніжна шия.

– Але й вона червоніє, коли ти з'являєшся, божественний імператоре…

– Так! Зауважив це і я. Дивовижно! Весталка! Є щось божественне в кожній весталці, а Рубрія дуже гарна.

Тут замислився на хвилину, потім запитав:

– Скажіть мені, чому люди бояться Весту більше, ніж інших богів? У чому причина? Ось і мене самого страх огорнув, хоч я верховний жрець. Пам'ятаю тільки, що впав навзнак і гепнувся б на землю, якби мене хтось не підтримав. Хто мене підтримав?

– Я, – відповів Вініцій.

– Ах, це був ти, «ярий Аресе»[259]? Чому не було тебе в Беневенті? Казали мені, що ти хворів, і дійсно спав з лиця. Та чув я, що Кротон хотів тебе вбити. Це правда?

– Саме так – і зламав мені руку, але я зумів захиститися.

– Зламаною рукою?

– Допоміг мені один варвар, сильніший за Кротона.

Нерон подивився на нього зі здивуванням.

– Сильніший за Кротона? Ти що, жартуєш? Кротон був найсильнішою людиною, а тепер – Сифакс із Ефіопії.

– Говорю тобі, володарю, що бачив на власні очі.

– Де ж цей перл? Чи не став царем Неморенським?

– Не знаю, володарю. Я випустив його з очей.

– І ти не знаєш навіть, із якого народу?

– Мав зламану руку, тож було не до розпитувань.

– Пошукай мені його і знайди.

Тут обізвався Тигеллін:

– Я цим займуся.

Але Нерон мовив далі до Вініція:

– Дякую тобі, що мене підхопив. А то міг би, падаючи, розбити голову. Колись був із тебе добрий товариш, але відтоді, як ти пішов на війну та послужив у Корбулона, рідко бачу тебе…

Помовчавши хвилину, сказав:

– Як почувається ота дівчина… завузька в стегнах… в яку закохався й одібрав у Авла для себе?

Вініцій зніяковів, але Петроній миттю прийшов йому на допомогу:

– Б'юсь об заклад, володарю, – сказав, – що забув. Бачиш – зніяковів? Запитай його, скільки їх було відтоді, та не ручаюся, чи й на це зуміє відповісти. З Вініціїв добрі солдати, а ще ліпші півні. Треба їм зграю курей. Покарай його за це, володарю, й не запроси на бенкет, який нам Тигеллін обіцяє влаштувати на твою честь на ставу Агриппи.[260]

– Ні, не зроблю цього. Вірю Тигеллінові, що там уже зграї не забракне.

– Невже б мусило бракнути Харит, де буде Амур? – відповів Тигеллін.

Але Нерон сказав:

– Нудьга мене замучила! Лишився за волею богині в Римі, але не можу терпіти його. Поїду до Анція. Мені душно в цих тісних вулицях, серед цих будинків, що розвалюються, серед цих гидких завулків. Смердюче повітря залітає аж сюди, до мого дому і до моїх садів. Ах, коли б землетрус знищив Рим, коли б якийсь розгніваний бог зрівняв його з землею, показав би я вам, як слід будувати місто, що є головою світу й моєю столицею.

– Володарю, – відповів Тигеллін, – кажеш: «Коли б якийсь розгніваний бог знищив місто» – чи не так?

– Так! Ну то й що ж!

– Хіба ти не бог?

Нерон утомлено махнув рукою, потім сказав:

– Побачимо, що ти нам влаштуєш на ставу Агриппи. Потім я поїду до Анція. Ви всі малі, отже, не розумієте, що мені потрібні великі справи.

Сказавши це, заплющив очі, даючи знати, що потребує спочинку. Петроній вийшов із Вініцієм і сказав йому:

– Отож тебе запрошено для участі в забавах. Міднобородий відмовився від подорожі, але натомість шаленітиме більш ніж будь-коли й чинитиме бешкет у місті, як у власному домі. Постарайся знайти собі в шаленствах розвагу й забуття. Хай йому біс! Адже ми підкорили світ і маємо право розважатися. Ти, Марку, дуже красивий хлопець, цьому почасти приписую свою прихильність до тебе. Присягаюся Діаною Ефеською[261]! Якби ти міг бачити свої брови, що зрослися на переніссі, та своє обличчя, в якому знати давню кров квіритів! Ті, в палаці, поряд із тобою схожі на вільновідпущеників. Саме так! Коли б не те дике