Читати книгу - "Гра у відрізаний палець"

Вже взявши літрівку «Столичної» в руки, Сергій облизав сухі губи. Ніку здалося, що напарник ось-ось сам пригубить із пляшки. Але в нього були інші плани.

– Зіграємо в лотерею, – мовив повільно Сахно. – Якщо синтетики наковтався, то хвилин за двадцять вріже дуба. Але ж він людина солідна, не мусить синтетикою балуватися. Має чистий продукт вживати. І якщо це був чистий продукт, то є шанси його розговорити…

Зачекавши з хвилину, Сахно відкрутив кришечку і вставив шийку пляшки в рот хазяїну. Потримав декілька секунд, стежачи за його обличчям. Відняв, почекав хвилину-дві і знову влив йому в рот горілки.

Обличчя Вайнберга почало червоніти. До білків розплющених очей по щонайтонших судинах побігла кров. Погляд, який досі нічого не виражав, окрім цілковитої байдужості, почав каламутніти.

– Процес пішов, – кивнув Сахно і знову вставив шийку пляшки в рот Вайнбергу.

Судома раптом пробігла по обличчю й по усьому тілу хазяїна будинку. Він сіпнувся, схопився рукою за борт ванни. Захрипів. Його нудило. Голова впала до води. Він, видно, ковтнув її і тут же почав блювати.

Сахно гидливо скривив губи.

– Притримай його за футболку, а то ще захлинеться! – сказав він.

Нік схопився рукою за комір мокрої футболки і так застиг. Дивився, як чиста холодна вода у ванні забарвлювалася в брудно-коричневий колір.

Спазми у Вайнберга тривали декілька хвилин. За цей час його погляд ожив і тут же втратив свою гостроту й мертву зосередженість.

Сахно ввімкнув гарячу воду.

– Запам’ятай! – він нахилився просто до обличчя Вайнберга. – Перед ковтанням «коліс» їсти і пити горілку не рекомендується! Зрозумів? Я тебе запитую, зрозумів?

І на всю ванну пролунав черговий ляпас, на який Вайнберг уже зреагував, із невеликою затримкою піднісши свою руку до червоної від удару щоки.

Сахно смикнув догори розташований за краном важіль пробки. Вода різко пішла з ванни. Перемкнувши гарячу воду на душ, Сергій почав поливати Вайнберга, немов дійсно хотів відмити його від викидів власного шлунку.

– Встань! – наказав йому Сахно.

Відмивання тривало ще хвилин п’ять, після чого за наказом Сергія Вайнберг вибрався, хитаючись, із ванни й тут же всівся на білі кахлі підлоги.

– Під «колесами» він почувався краще! – невдоволено мовив Сергій.

– Жерти пора, ходімо вниз!

Повільно, насилу відтягли хазяїна, що приходив до тями, на перший поверх.

В їдальні його опустили на підлогу. Він прихилився спиною до стіни, і зразу навколо нього калюжею розповзлася вода.

Привели вниз і бельгійця, всадовили його поряд із Вайнбергом.

А Сахно тим часом виклав на полірований обідній стіл майже все, що знайшов у холодильнику. А знайшов він там заливну рибу в магазинній упаковці, салямі, дорогий французький сир у фанерній коробочці й різнобарвні тальятеллі – італійську подобу нашої локшини.

– Давно гарячого не їли, – мовив Сергій, дивлячись на прозору упаковку тальятеллі.

Він набрав у каструльку води й поставив на жаростійке скло електроплити. Клацнув ручкою, і на склі під каструлькою з’явився червоний круг.

Кинув свій погляд на хазяїна. Той, схоже, починав куняти.

– Не спати! – крикнув йому Сахно. Підвів очі на Ніка, що стояв поруч. – Ану заціди йому в пику!

Нік зацідив, стараючись бити несильно. Вайнберг струснув головою, подивився каламутним поглядом на Ніка.

– Заціди йому ще раз! – скомандував Сахно. – І бельгійцеві заціди, щоб без діла не сидів!

– Я помер… – промимрив раптом Вайнберг, знову струснувши головою після другого несильного удару.

– Пізніше, пізніше помреш! – заговорив Сахно. – І це буде вже твоя особиста справа. А доки живий – колися! Де гроші?

Сахно набрав у кухоль холодної води і, підійшовши до Вайнберга, хлюпнув йому в обличчя.

– Ти зрозумій, мені зовсім не хочеться тебе бити! Ти ж як дитина, а дітей бити гріх! – промовив скоромовкою Сахно і тут же вдарив його ногою в скроню. Повернувся до Ніка. – Допоможи йому сісти, бачиш – упав бідолаха!

– Навіщо вам ці гроші, – тихо і відчужено промовив Вайнберг, ніби й голос виходив не від нього. – Вам до них не дістатися…

Сахно підніс угору долоню і застережно глянув на Ніка, наче той збирався бити хазяїна будинку.

– Ну, продовжуй! – він нахилився, а потім опустився навпочіпки перед Вайнбергом.

– Усю суму можуть зняти тільки троє… всі разом… якщо П’єр дасть пароль… Погодинський не дав… Якщо пароль пред’явить один – отримає тільки десять відсотків.

Сахно скривив губи.

– А яка вся сума? – запитав він голосно.

– Чотири мільярди, – зовсім тихо вимовив Вайнберг.

– Що ти за херню несеш! – обурився Сахно. – Мені нахер не потрібні ці мільярди! Де твоє бабло? Скільки у тебе ТУТ лежить?

Бельгієць захитав головою і захрипів. Сахно розвернувся до нього, і від різкого удару рукою «хлопець для биття» простягся на підлозі їдальні, як ганчірка.

– Здається, пити хоче! – прокоментував свій удар Сергій. Нік узяв кухоль води, витягнув із рота бельгійця, що лежав на спині, кляп і дав йому попити.

Згори почувся бій годинника.

– Ну от, уже третя ночі, а я все ще жебрак! – процідив крізь зуби Сахно.

Підвівся, вкинув тальятеллі в киплячу воду. Розвернувся і витріщився знервованим поглядом на Вайнберга.

– Через три хвилини я тебе битиму… Дуже сильно.

Слово своє Сахно дотримав і навіть раніше обіцяного часу. Нік відійшов убік, побачивши в очах у Сахна знайомий звірячий блиск.

Сергій з розмаху «в’їхав» кросівкою в обличчя Вайнберга, та так, що той одлетів на метр убік.

– Досить! – загорлав Нік. – Досить, а то він узагалі нічого не скаже!

Окрик Ніка зупинив Сахна. Він перевів подих. Опустився навпочіпки.

– Ну, то де твої гроші?

– Тут тільки дрібні… у банку.

– Що, хочеш чек виписати? – єхидно посміхнувся Сергій.

Вайнберг кивнув.

– Цей розіграш ми вже знаємо! – Сахно потер пальцями скроні, наче в нього починала боліти голова. – А де твоя чекова книжка?

– Нагорі… у столі…

Сахно хитнув головою, зітхнув. Подивився на Ніка.

– Наглянь за ними, – сказав і вийшов у хол.

У тиші, що настала, Нік прокрутив у голові почуте від Вайнберга. Чотири мільярди, що, хоч як не дивно, абсолютно не цікавили Сахна, були, схоже, саме тими грошима за якими посилав Ніка Іван Львович. Щоправда, тепер, коли сума прозвучала, сама думка, що хтось посилав його за такими грошима, здавалася якщо не ідіотською, то принаймні смішною. Але гроші існували, існував у якогось П’єра невідомий пароль, за допомогою якого троє – які, хто? – могли зняти ці гроші. Значить, усе-таки гроші були в банку, хоча в цьому сумніватися було б безглуздо. Але як можна зняти таку суму з рахунку? У що