Читати книгу - "Коли впаде темрява"

У середині травня, коли Кейдж саме збирався подавати сніданок, він знайшов Аманду Дроган біля підніжжя сходів, — вона лежала посеред битого посуду і котячої їжі. Очі її сліпо втупилися у стелю. З носа й рота в неї йшла кров. У неї був зламаний хребет, обидві ноги, а шийні кісточки розсипалися на друзки, мов скло.

— Він спав у її кімнаті, — сказав Дроган. — Вона ставилася до нього, як до дитини… «Ти зголоднів, любчику? Чи, може, ти хочеш вийти надвір зробити пі-пі?» Чути таку бридоту від козир-жінки, якою колись була моя сестра. Я гадаю, він розбудив її нявчанням. Вона дістала його миску. Вона любила повторювати, що Сему не подобаються «Фріскіз», якщо їх не сприснути трохи молоком. Тож вона збиралася спуститися на перший поверх. Кіт терся об її ноги. Вона була сонна. Вони дійшли до верхнього майданчика сходів, і кіт забіг поперед неї… щоб вона перечепилася…

Авжеж, саме так це могло трапитися, подумав Гелстон. Він уявив собі, як стара жінка падає сторчма й безладно котиться донизу, через шок неспроможна закричати. Навсібіч розлітаються котячі сухарики, миска розбивається. І врешті вона лежить внизу сходів, з потрощеними своїми старими кістками, блищать її очі, з носа й рота струменить кров. І вуркітливий котик і собі спускається, задоволено під’їдаючи смачненькі «Фріскіз»…

— А що сказав коронер? — спитав він Дрогана.

— Смерть через нещасний випадок, звичайно. Але я-то розумів.

— Чому ж ви тоді не позбулися кота? Після загибелі Аманди?

— Це ж очевидно, бо Керолайн Бродмур пригрозила, що поїде звідси, якщо його не буде. Вона влаштовувала істерики, наче одержима. Хвора була жінка, до того ж трохи схиблена на спіритуалізмі. Якась медіум з Гартфорда наговорила їй (усього за двадцять доларів), що душа Аманди оселилася в Семовому котячому тілі. Сем — це Аманда, заявила вона, і якщо його не буде, то й вона поїде геть.

Гелстон, який став чимось на зразок експерта у вичитуванні поміж рядками людських доль, припускав, що Дроган і стара пташечка Бродмур колись давно були коханцями і старий ловелас не бажав дозволити їй поїхати звідси через якогось кота.

— Це було б усе одно що самогубство, — продовжував Дроган. — У своїй уяві вона вважала себе все ще багатою леді, цілком спроможною забрати кота й від’їхати з ним десь до Нью-Йорка або Лондона чи навіть до Монте Карло. Насправді ж вона була останньою з колись славної родини і в результаті невдалих інвестицій у шістдесятих жила на жалюгідну пенсію. Вона жила тут на другому поверсі у спеціально обладнаній зволожувальним устаткуванням кімнаті. Жінці було сімдесят, містере Гелстон. Вона багато курила все життя, окрім двох останніх років, емфізема в неї була просто жахлива. Я хотів, щоб вона залишалася тут, тож якщо це залежало від кота…

Гелстон кивнув, а відтак багатозначно поглянув на свій годинник.

— Десь у середині червня вона померла вночі. Лікар поставився до цього як до природного факту… просто приїхав і виписав свідоцтво про смерть, та й по всьому. Але в кімнаті був кіт. Кейдж мені розповів.

— Усі ми смертні, пане, — зауважив Гелстон.

— Звичайно. Точно так сказав і лікар. Але я знав. Я згадав. Коти люблять душити немовлят і старих уві сні. Перекривають їм дихання.

— Стара бабська байка.

— Підтверджена фактами, як більшість так званих бабських байок, — відповів Дроган. — Бачте, коти люблять місити лапами м’які речі. Подушки, товсті кошлаті килими… або ковдри. Ковдру в колисці чи ковдру на ліжку старої людини. Взяти, наприклад, хоч зайву вагу…

Дроган затих, а Гелстон замислився. Керолайн Бродмур спить у своїй кімнаті, її немічні легені з хрипом втягують і випускають повітря, цей звук майже розчиняється серед шепотіння спеціальних зволожувачів та кондиціонерів. Кіт дивної чорно-білої масті безшумно стрибає на постіль старої панни і своїми іскристими зелено-чорними очима дивиться на її пооране зморшками лице. Він вилазить на її худенькі груди і з вуркотінням умощується там всією своєю вагою… і дихання притишується… і кіт муркотить, а стара потихеньку задихається під його вагою.

Гелстон не відрізнявся розвинутою уявою, але тут злегка здригнувся.

— Дрогане, — промовив він, не перестаючи гладити кота. — Чому ви його просто не відвезете кудись? Будь-який ветеринар за двадцять доларів дасть йому газу.

Дроган відповів:

— Похорон відбувся першого липня. Я поховав Керолайн на нашому цвинтарі поряд із моєю сестрою. Так, як їй, либонь, хотілося. Тільки третього липня я викликав до цієї кімнати Кейджа і вручив йому плетеного кошика… такого, на кшталт козуба для пікніків. Розумієте, що я маю на увазі?

Гелстон кивнув.

— Я наказав йому посадити туди кота і відвезти в Мілфорд, до ветеринара, щоб той його всипив. Він відповів: «Слухаюсь, сер», взяв кошик і вийшов. Такий був чоловік. Більше живим я його не бачив. На трасі трапилася аварія. «Лінкольн» врізався в мостову опору на швидкості понад шістдесят миль. Дік Кейдж загинув миттєво. Коли його звідти витягли, обличчя в нього було подряпане.

Гелстон мовчав, і знову в голові у нього склалася картина того, як це могло відбуватися. Ані шелесне у кімнаті, тільки мирне потріскування вогню й мирне вуркотіння кота в нього на колінах. Вони разом з котом перед коминком складали гарну ілюстрацію до поеми Едгара Геста, тієї, де говориться: «Кіт на колінах у мене, у комині вогонь палає… так, я щасливий чоловік, як хто цього не знає».

Дік Кейдж їде на «Лінкольні» по трасі в бік Мілфорда, перевищуючи дозволену швидкість хіба на якихось п’ять миль. Поряд із ним плетений кошик — такий, на кшталт козуба для пікніків. Водій уважно дивиться на дорогу, можливо, якраз обганяє велику фуру і не помічає тваринки з напівчорною, напівбілою головою, яка вистромила свій писок з-під кришки козуба. На пасажирському сидінні. Не помічає, обганяє довгий трейлер, і отут-таки кіт із шипінням стрибає йому в обличчя, вганяє пазурі в одне око пробиває його, видирає, осліплює. Шістдесят миль на годину, гуде потужний двигун «лінкольна», а інша лапа вп’ялася у перенісся, розриваючи його диявольськи гострим болем, — мабуть, тут «лінкольн» починає заносити вправо, на смугу трейлера, і той попереджає його оглушливим гудком, та Кейдж не чує, бо верещить кіт, цей кіт розпластався в нього на обличчі, мов якийсь величезний хутряний павук, вуха в нього притиснуті до голови, зелені очі палають, мов диявольські фари, він брикає задніми лапами, розпорюючи м’яку плоть старечої шиї. Машину кидає в