Читати книгу - "Коли впаде темрява"

Писок у нього було поділено навпіл: на білу й чорну рівні половини. Роздільна лінія йшла абсолютно прямо: від верху плаского черепа по носу й до рота. У напівтемряві очі в нього були великі, і в кожній майже круглій зіниці плавала призма коминкового вогню, мов дві жарини ненависті.

І думка луною відгукнулася в Гелстоні: Ми знаємо одне одного, ти і я.

Відтак це минулося. Він сховав зброю і підвівся з коліна.

— Я мусив би вбити вас за таке, діду. Я не сприймаю жартів.

— А я не жартую, — сказав на це Дроган. — Сідайте. Погляньте-но сюди.

З-під ковдри, якою були закутані його ноги, він дістав товстий конверт.

Гелстон сів. Кіт, що був чаївся на спинці канапи, легко сплигнув йому на коліна. Він поглянув угору на Гелстона великими темними очима, зіниці яких обрамляли тоненькі зеленаво-золотисті кола, потім вмостився й почав вуркотіти.

Гелстон запитально подивився на Дрогана.

— Він вельми дружелюбний, — сказав Дроган. — Спершу. Ласкавий дружелюбний котик вбив трьох людей у цій садибі. Залишилося ще мене. Я старий, я хворий… я волію вмерти власною смертю.

— Не можу повірити, — промовив Гелстон. — Ви найняли мене вбити кота?

— Загляньте до конверта, будь ласка.

Гелстон так і зробив. Там були сотки й п’ятдесятки, усі банкноти старі.

— Скільки тут?

— Шість тисяч доларів. Ще шість отримаєте, коли надасте мені докази, що кіт мертвий. Містер Лоджіа казав, що дванадцять тисяч ваш стандартний гонорар.

Гелстон кивнув, його рука машинально гладила кота, що лежав у нього на колінах. Той спав, не припиняючи муркотіти. Гелстон любив котів. Фактично це були єдині тварини, яких він любив. Вони були самі по собі. Бог — якщо він існує — створив їх перфектними, гордовитими вбивчими машинами. Коти — кілери тваринного світу, і Гелстон ставився до них з повагою.

— Я не зобов’язаний щось пояснювати, але я це зроблю, — промовив Дроган. — Попереджений — значить озброєний, як то кажуть, а я не бажаю, щоб ви поставилися до завдання легковажно. До того ж, мені здається, я потребую виправдання. Тож ви не вважатимете мене божевільним.

Гелстон знову кивнув. Він уже погодився зробити цей нікчемний постріл і ніяких зайвих балачок не потребував. Та якщо Дрогану заманулося поговорити, він послухає.

— По-перше, чи ви знаєте, хто я такий? Звідки мої гроші?

— Дроган. Фармацевтичні препарати.

— Так. Одна з найбільших фармацевтичних компаній у світі. А наріжним каменем нашого фінансового успіху було оце. — З кишені халата він видобув і вручив Гелстону маленький ненадписаний слоїк з пігулками. — Тридормалфенобарбін, компонент С. Призначається майже винятково невиліковно хворим. Виникає велика залежність від нього, розумієте? Це комбінація болегамувального, транквілізатора й середньої потужності галюциногену. Чудово допомагає безнадійно хворим впоратися зі своїм станом і призвичаїтися до нього.

— Ви самі його приймаєте? — спитав Гелстон.

Дроган проігнорував запитання.

— Його широко призначають по всьому світу. Це синтетичний препарат, розроблений у п’ятдесятих у нашій лабораторії в Нью-Джерсі. Тестування ми проводили майже винятково на лабораторних котах і кішках, бо вони мають нервову систему унікальної якості.

— Скількох ви знищили?

Дроган фиркнув.

— Це упереджений, несправедливий спосіб означення нашої роботи.

Гелстон знизав плечима.

— Протягом чотирирічного періоду тестування, шляхом якого ми дійшли до затвердження Tri-Dormal-G департаментом харчів та ліків, було… гм, використано близько п’ятнадцяти тисяч котів.

Гелстон свиснув. Близько чотирьох тисяч на рік.

— Отже, ви гадаєте, що цей вирішив з вами поквитатися, еге ж?

— Я не маю й найменшого почуття провини, — сказав Дроган, але в його голосі бриніла дражлива, сердита нотка. — П’ятнадцять тисяч лабораторних тварин загинуло, натомість сотні тисяч людей…

— Не переймайтеся, — перебив його Гелстон. Ці виправдання йому вже набридли.

— Цей кіт з’явився тут сім місяців тому. Я ніколи не любив котів. Настирливі тварини, рознощики хвороб… завжди нишпорять у полях… никаються у коморах… чіпляють собі на шерсть казна-яку заразу… завжди намагаються притягнути з собою щось у дім, показати вам… це моя сестра захотіла його взяти. Вона його знайшла. І заплатила за це.

Він подивився на сплячого на колінах у Гелстона кота зі смертельною ненавистю.

— Ви казали, цей кіт убив трьох людей.

Дроган почав розповідь. Кіт дрімав, вуркочучи на колінах Гелстона, а той ласкаво гладив і почісував його своїми міцними, тренованими пальцями вбивці. Час від часу, коли сосновий сучок вибухав у вогнищі, тварина здригалася, немов клубок сталевих пружин, вкритих шкірою й м’язами. Надворі вітер скиглив довкола великого кам’яного будинку, що стояв посеред коннектикутського відлюддя. Зима вила в горлі того вітру. А голос старого продовжував своє, монотонне.

Сім місяців тому їх було тут четверо — Дроган, його сестра Аманда, сімдесятичотирьохрічна, старша за нього на два роки, його давня приятелька Керолайн Бродмур («з вестчерських Бродмурів», підкреслив Дроган), тяжко хвора на емфізему, та Дік Кейдж, слуга, який працював на родину Дроган уже двадцять років. Кейдж, котрому й самому вже було за шістдесят, кермував «Лінкольном Марк IV», куховарив, подавав вечірній шеррі. Удень йому допомагала жінка, що приходила. Отак вони вчотирьох і жили близько двох років, безбарвна зграйка старих та їхній сімейний слуга. Єдине, що їх розважало, — «Голлівудські квадратики» та очікування, хто кого переживе.

А потім з’явилося кошеня.

— Це Кейдж його першим побачив, як воно огиналося та скрадалося біля будинку. Він намагався його нагнати. Кидав на нього ломаки й камінці і кілька разів влучив. Але кошеня не йшло. Винюхувало їжу, звісно. Воно було просто як скелет. Знаєте, хтось, либонь, наприкінці літнього сезону покинув його на узбіччі дороги помирати. Жахливий, негуманний вчинок.

— Краще підсмажувати їм нерви? — спитав Гелстон.

Дроган зауваження проігнорував і провадив далі. Він не любив котів. Завжди не любив. Коли цього не вдалося прогнати, він наказав Кейджу виставити для нього отруєну їжу. Велику миску принадної котячої їжі «Кало», перемішаної, між іншим, з Tri-Dormal-G. Кіт проігнорував приманку. На цьому етапі його помітила Аманда й наполягла, щоб котові надали притулок. Дроган палко протестував, але Аманда зробила по-своєму. Як завжди це робила, до речі.

— Але їй віддячилося, — сказав Дроган. — Вона занесла його в будинок власноруч. Він муркотів, точнісінько як і зараз. Але до мене не наближався. Ніколи… поки що. Вона налила йому блюдце молока. «О, погляньте-но на бідну тваринку, воно голодне», — воркувала вона. Обидві, вона й Керолайн, воркували над ним. Гидота. Таким чином вони, звісно, мстилися мені. Вони-бо знали про моє ставлення до котячих ще з часів програми