Читати книгу - "Дім дивних дітей"

* * *

Ми лежали на каменистому березі під посірілим небом, знесилено хапали ротами повітря і тремтіли від холоду й перенапруження. Мілард та Бронвін мали до нас тисячі запитань, та ми не мали сил відповісти на них. Вони бачили, як з маяка зверзлося тіло Голана, як спливла і занурилася субмарина, як з води з’явилася пані Сапсан, але без пані Шилодзьобки, і тому все й так зрозуміли. Вони обнімали нас доти, доки ми не кинули тремтіти, а Бронвін засунула пані Сапсан собі під сорочку, щоб зігріти її. Оклигавши, ми дістали каное Емми і попливли назад до берега.

Коли ми наближалися, всі діти повиходили на мілину, щоби нас зустріти.

— Ми чули постріли!

— Що то був за човен? Такий дивний!

— А де пані Сапсан?

Ми вибралися з каное, Бронвін підняла свою сорочку і показала пташку, яка там зручно вмостилася. Діти скупчилися довкола, а пані Сапсан підняла дзьоба і каркнула, мовляв, я стомлена, але жива. Всі радісно загукали.

— Молодці! — вигукнув Г’ю.

Оливка станцювала джиґу, приспівуючи:

— Пташка, пташка, пташка! Джейк та Емма врятували Пташку!

Та веселощі швидко скінчилися. Бо всі швидко помітили відсутність пані Шилодзьобки та небезпечний стан Міларда. Джгут був тугий, але хлопець втратив багато крові і тому слабнув на очах. Єнох дав йому свій плащ, а Фіона — вовняного капелюха.

— Ми відведемо тебе до лікаря у місто, — сказала Емма.

— Дурниці, — відказав Мілард. — Той чоловік жодного разу в житті не бачив невидимого хлопця, а коли побачить, то розгубиться і не знатиме, що зі мною робити. Він або лікуватиме не ту кінцівку, або забіжить геть, верещачи від страху.

— Та то не страшно, що він забіжить від страху, — запевнила його Емма. — Коли контур переналадиться, то лікар нічого не пам’ятатиме.

— Озирніться. Контур мав переналадитися ще годину тому.

Мілард мав рацію: в небі вже не гуділи літаки, бій скінчився, але клуби диму від бомбових розривів і досі піднімалися догори, змішуючись з хмарами.

— Це недобре, — зазначив Єнох, і всі притихли.

— У всякому разі, — сказав Мілард, — я маю в будинку все, що мені потрібно. Мені треба хильнути ковток настойки опію і протерти рану спиртом. Слава Богу, куля пройшла навиліт і не зачепила кістку. За три дні я буду як огірочок.

— Але у тебе й досі кров іде, — зауважила Бронвін, вказавши на червоні краплини, що падали на пісок позаду нього.

— Тоді затягни тугіше джгута, чорт забирай!

Вона так і зробила, та Мілард зойкнув так, що всі аж зіщулилися від страху, а потім зомлів, але Бронвін вчасно підхопила його на руки.

— З ним все гаразд? — спитала Клер.

— Просто знепритомнів, і все, — відповів Єнох. — Він не в такому задовільному стані, як намагається вдати.

— І що ж нам тепер робити?

— Спитати пані Сапсан, — запропонувала Оливія.

— Правильно. Постав її додолу, щоби вона знову перетворилася на людину, — сказав Єнох. — Доки вона пташка, вона нічого не зможе нам сказати.

Тож Бронвін поставила пані Сапсан на сухий пісок, а ми відійшли і почекали. Пані Сапсан кілька разів підстрибнула, змахнула неушкодженим крилом, а потім схилила вкриту перами голову, кліпнула на нас оком — і все. Вона залишилася пташкою.

— Можливо, вона потребує приватності, — висловила припущення Емма. — Повернімося до неї спинами.

Ми так і зробили, ставши колом навкруг пташини.

— Тепер можна, пані Сапсан, — сказала Оливія. — Вже ніхто не дивиться.

Через хвилину Г’ю краєм ока зиркнув у коло.

— Ні, вона й досі пташка.

— Може, вона надто втомилася й змерзла, — сказала Клер, і більшість з присутніх погодилася з такою аргументацією. Тож ми вирішили, що повернемося до будинку, полікуємо Міларда тими припасами, які він мав, і з надією чекатимемо, що, відпочивши і набравшись сил, директорка та її контур повернуться до норми.

Розділ одинадцятий

Засмучено поопускавши голови, ми рушили один за одним крутою стежиною через кряж, наче підрозділ вимотаних у жорстоких боях ветеранів; Бронвін несла Міларда, а пані Сапсан зручно вмостилася у схожій на гніздо копиці волосся на голові у Фіони. Місцевість довкола була подовбана димучими воронками від розривів бомб, повсюди валялися величезні урвища вивернутої землі, наче тут порився якийсь велетенський собака. Ми думали про те, що чекало нас в будинку, але ніхто не наважувався сказати про це вголос.

Відповідь на це запитання ми дістали, навіть не вийшовши з лісу. Єнох зачепився за щось носаком свого черевика і нахилився подивитися. То був шматок обвугленої цеглини.

Вибухнула паніка. Діти щодуху кинулися стежиною до будинку. Коли вони вибігли на галявину, то менші розплакалися. Усе було в диму. Бомба не застигла на кінчику пальця Адама, як зазвичай, а розчахнула його навпіл і вибухнула. Задній ріг будинку перетворився на похилу задимлену руїну. У двох обвуглених вигорілих кімнатах і досі палахкотіли невеличкі острівці полум’я. Там, де колись був Адам, утворилася свіжа воронка, в якій могла сховатися доросла людина, стоячи на повен зріст. Тепер було легко уявити, який вигляд матиме ця місцина невдовзі: це буде ота сумна й занапащена руїна, яку я віднайшов кілька тижнів тому. Будинок кошмарів.

Пані Сапсан зістрибнула з голови Фіони і забігала по обсмаленій траві, пронизливо й тривожно скрикуючи.

— Директорко, що сталося? — спитала її Оливка. — Чому не відбулося перетворення?

Та пані Сапсан тільки й могла, що пронизливо скрикувати у відповідь. Здавалося, вона була не менш розгублена й перелякана, ніж ми.

— Будь ласка, перевтільтеся! — благально скрикнула Клер, опускаючись перед нею на коліна.

Пані Сапсан замахала крилами і застрибала, докладаючи зусиль, та не змогла змінити подоба. Діти стривожено скупчилися довкола неї.

— Щось тут не так, — сказала Емма. — Якби вона могла знову перетворитися на людину, то вже давно б це зробила.

— Мабуть, саме через це і змістився контур, — припустив Єнох. — Пам’ятаєте оту стару історію про пані Боривітер, коли вона впала з велосипеда на дорозі? Вона вдарилася головою і цілий тиждень залишалася пташкою боривітер. І саме тоді її контур змістився.

— А який стосунок має це