Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Ні, — відповів містер Везербі. — Навіщо? Їх замало, щоб здійняти галас. А коли когось замало, то й зважати на них не варто.

— Думаю, — сказав Моуч, повертаючись до доктора Ферріса, — декого з них ти зможеш взяти до себе, Флойде?

— Декого, — повільно, мовби смакуючи кожним складом, відповів доктор Ферріс. — Тих, хто буде здатний до співпраці.

— А що з рештою? — запитав Фред Кіннан.

— Почекають, поки Рада стандартизації придумає, яка з них може бути користь, — сказав Веслі Моуч.

— Що ж вони будуть їсти, поки чекатимуть?

Моуч знизав плечима.

— В часи загальнодержавного надзвичайного стану мусять бути жертви. Нічого не вдієш.

— Ми маємо право це зробити! — раптово закричав Таґґарт, порушуючи застиглу атмосферу. — Нам це потрібно. Нам це потрібно, чи ні?

Відповіді не було.

— Ми маємо право захищати власні засоби існування! — ніхто з ним не сперечався, але він продовжував із надокучливою, благальною наполегливістю.

— Вперше за багато століть ми будемо в безпеці. Кожен знатиме своє місце і свою роботу, а також місце і роботу всіх решти, і ми не залежатимемо від милості кожного випадкового дивака з новою ідеєю. Ніхто не витіснятиме нас із бізнесу, не крастиме наших ринків, не продаватиме нас дешевше від інших, ми не ставатимемо непотрібними.

Ніхто не буде приходити до нас, пропонуючи кляту технологічну новинку, змушуючи вирішувати, чи варто втратити останню сорочку і купити її, чи втратити останню сорочку, не купивши, та дозволивши купити комусь іншому! Нам не доведеться нічого вирішувати. Нікому більше не буде дозволено вирішувати. За всіх буде вирішено все раз і назавжди.

Його погляд благально переходив із обличчя на обличчя.

— Уже достатньо всього винайдено, достатньо для загального комфорту, навіщо їм дозволяти дослідження? Чому ми повинні давати їм щокілька кроків вибивати ґрунт у нас з-під ніг? Чому ми постійно змушені перебувати в непевності? Тільки через кількох невтомних та амбітних авантюристів? Невже ми повинні пожертвувати задоволенням усього людства заради жадоби кількох нонконформістів? Вони нам не потрібні. Ми не потребуємо їх узагалі.

Хотів би я, щоб ми позбулися того поклоніння героям! Герої? Упродовж усієї історії вони не заподіяли нічого, крім шкоди. Вони примушують людство брати участь у диких перегонах без жодної паузи, щоб відновити дихання, без перепочинку, без поблажок, без захисту. Вічно бігти, щоб не відставати від них… Вічно, без кінця-краю… І що? Ми наздоганяємо, а вони знову на кілька років попереду… Не залишають нам жодного шансу… Ніколи не залишали нам шансу…

Його погляд шалено стрибав. Він зиркнув у вікно, потім деінде: не хотів дивитися на білий обеліск удалині.

— З ними покінчено. Ми перемогли. Тепер наш час. Наш світ. Ми захистимо себе, — вперше за багато століть, уперше від початку промислової революції!

— Ну, це, на мою думку, антипромислова революція, — зауважив Фред Кіннан.

— Оце ти в біса хвацько пожартував! — гаркнув Веслі Моуч. — Привселюдно такого казати не можна.

— Не хвилюйся, брате. Привселюдно не казатиму.

— Це все цілковита омана, — мовив доктор Ферріс. — Це твердження породжене неосвіченістю. Всі експерти давно вже визнали, що спланована економіка досягає максимуму виробничої ефективності, а централізація призводить до надіндустріалізації.

— Централізація не дозволяє монополії пускати отруту, — докинув Бойл.

— Що-що? — протяжно перепитав Кіннан.

Бойл не вловив глузливої інтонації й чесно відповів:

— Не дозволяє монополії пускати отруту. Демократизує промисловість. Робить усе доступним для всіх. Наприклад, зараз, коли так бракує залізної руди, хіба є сенс розтринькувати гроші, робочу силу та національні ресурси на те, щоб виплавляти сталь старого зразка, якщо я міг би виготовляти набагато кращий метал? Метал, якого хочуть усі, але ніхто не може здобути. То хіба ж у цьому полягають хороша економіка, соціальна ефективність чи демократичне правосуддя? Чому я не повинен мати можливості виплавляти той метал і чому люди не можуть отримувати його, коли він їм потрібен? Тільки через приватну монополію одного егоїстичного індивідуаліста? Невже ми повинні жертвувати власними правами через його особисті інтереси?

— Припини, брате, — перебив його Фред Кіннан. — Я читав усе це в тих же газетах, що й ти.

— Мені не подобається ваш підхід, — сказав Бойл із раптовою інтонацією праведника; якби це відбувалося у приміщенні якогось бару, його погляд став би безсумнівним провісником бійки. Він сидів зовсім прямо й відчував упевненість завдяки стовпчикам тексту на жовтуватих сторінках, що виринули у свідомості.

— Чи повинні ми марнувати соціальні зусилля на виробництво застарілої продукції за ситуації критичної необхідності? Чи можемо ми дозволити більшості існувати в нужді, тимчасом як дехто не дає нам доступу до кращої продукції та методів? Невже ми дозволимо, щоб нас зупиняли забобони щодо патентованих авторських прав? Хіба ж не очевидно, що приватна промисловість нездатна впоратись із теперішньою економічною кризою? Скільки ще ми збираємося миритись із ганебним дефіцитом ріарден-металу? На нього існує кричущий суспільний попит, який Ріарден не зміг задовольнити.

Коли ми збираємося покласти край економічній несправедливості та особливим привілеям? Чому Ріарден має бути єдиним, кому дозволено виробляти ріарден-метал?

— Мені не подобається ваше ставлення, — сказав Оррен Бойл. — Допоки ми поважаємо права робітників, ми вимагаємо від вас поваги до прав промисловців.

— Яких прав і яких промисловців? — протягнув Кіннан.

— Я схильний думати, — поспішно сказав доктор Ферріс, — що пункт другий, можливо, найважливіший. Нам слід покласти край відставкам та зникненням промисловців. Ми повинні їх зупинити. Це руйнує всю економіку.

— Навіщо вони це роблять? — нервово запитав Таґґарт. — Куди вони всі зникають?

— Ніхто не знає, — відповів доктор Ферріс. — Ми не змогли знайти жодної інформації, жодних пояснень. Але це треба зупинити. Економічне служіння державі в час кризи є таким же обов’язком, що й військова служба. Кожного, хто цього уникає, слід уважати дезертиром. Я рекомендував би запровадити щодо таких людей смертну кару, але Веслі з цим не погодиться.

— Спокійніше, хлопче, — дивним, повільним тоном мовив Фред Кіннан. Він раптово виструнчився, схрестивши руки на грудях і дивлячись на Ферріса так, що всім присутнім стало очевидно: Ферріс запропонував убивати. — Не хочу чути про смертні кари в промисловості.

Доктор Ферріс знизав плечима.

— Немає потреби доходити до крайнощів, — квапливо сказав Моуч. — Ми ж не хочемо нікого лякати. Нам треба, щоб вони були на нашому боці. Наша головна проблема, — чи вони… чи вони взагалі це приймуть?

— Приймуть, — сказав доктор Ферріс.

— Мене трохи непокоять третій і четвертий пункти, — мовив Юджин Лоусон. — Відбирати патенти — нормально. Ніхто не захищатиме промисловців. Але мене тривожить те, що доведеться відбирати авторське право. Це налаштує проти нас інтелектуалів. Це небезпечно. Це питання духовності. Чи означає четвертий пункт, що