Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Так, — сказав Моуч, — означає. Ми не можемо робити виняток для видавничого бізнесу. Це такий само бізнес, як будь-який інший. «Жодної нової продукції» — означає жодної нової продукції.

— Але ж це питання духовності, — повторив Лоусон. У його голосі лунала не раціональна повага, а забобонний трепет.

— Ми не втручаємось ні в чию духовність. Але коли книжку публікують на папері, вона стає матеріальним товаром, а якщо ми зробимо виняток для одного товару, то не зможемо контролювати решту.

— Так, це правда. Але…

— Не будь бовдуром, Джине, — сказав доктор Ферріс. — Ти ж не хочеш, щоб з твоїми трактатами повилазили раптом якісь непокірні наймані писаки і поламали нам усю програму, правда ж? Якщо зараз бодай видихнеш слово «цензура», вони здіймуть страшенний крик. Вони поки що до цього не готові. Та якщо не чіпатимеш духу, а перетвориш усе це на звичайну матеріальну справу, не проблему ідей, а паперу, чорнила, видавничих процесів, ти все гладше провернеш і матимеш певність, що нічого небезпечного не з’явиться друком, не поширюватиметься. А за матеріальні речі ніхто боротись не збирається.

— Так, але… Не думаю, що це сподобається письменникам.

— Та невже? — запитав Веслі Моуч, у погляді якого читалась посмішка. — А ти не забувай про п’ятий пункт: видавці публікуватимуть стільки ж книжок, скільки опублікували протягом Еталонного Року. Нових більше не буде, тож їм доведеться перевидавати — а громадськості купувати — старі. Існує купа вартісних книжок, які несправедливо оминули увагою.

— Ох, — зітхнув Лоусон. Він пригадав, що два тижні тому бачив, як Моуч обідав із Бальфом Юбанком. Лоусон похитав головою й насупився:

– І все ж я хвилююсь. Інтелектуали — наші друзі. Нам їх не можна втрачати. Вони можуть створити нам страшні неприємності.

— Нічого вони не створять, — сказав Фред Кіннан. — Ці ваші інтелектуали перші починають верещати, коли робити це безпечно, але щойно з’являється справжня небезпека — вмить стуляють свої пельки. Вони роками плюють на тих, хто їх годує, — і лижуть руки тим, хто товче їхні слиняві пики. Хіба це не вони віддали всі європейські країни комітетам бовдурів, таким самісіньким, як і в нас? Хіба не вони горланили, мов недорізані, перекрикуючи кожну сигналізацію і відкриваючи замки для горлорізів? А відтоді ви від них чули бодай один писк? Хіба не вони називали себе друзями робітників? Ви хоч колись чули, щоб вони висловлювалися на захист каторжан і концтабірних рабів, проти чотирнадцятигодинного робочого дня та щодо рівня смертності від цинги у народних республіках Європи? Ні. Зате всі ви чули, як вони розпинаються перед нещасними і побитими батогом, що голод — це успіх, рабство — це свобода, катування поглиблюють братню любов, а якщо нещасні цього не розуміють, то страждання — це їхня власна провина, і що у всіх своїх проблемах винні пошматовані тіла у підвалах в’язниць, а не доброзичливі лідери! Інтелектуали? Хвилюватися можна щодо будь-якого іншого типу людей, тільки не стосовно сучасних інтелектуалів: ці проковтнуть будь-що. Я не почуваюся таким спокійним навіть щодо найпаршивішого портового щура зі Спілки вантажників: цей здатен раптово згадати, що він — людина, і тоді я не зможу його контролювати. Але інтелектуали? Ці забули про свою подобу вже надто давно. Думаю, вся ця їхня освіта створена для того, щоб забувати. З інтелектуалами можна робити все, що завгодно. Вони стерплять.

— Цього разу я погоджуюсь із містером Кіннаном, — сказав доктор Ферріс. — Можливо, почуттів його не поділяю, проте з фактами згоден. Веслі, не слід переживати за інтелектуалів. Треба просто кількох із них узяти на зарплату в уряд і змусити проповідувати точнісінько те, про що казав містер Кіннан: що провина лежить на жертвах. Надайте їм помірковано зручні ставки та неймовірно гучні звання, — і вони вмить забудуть про всі свої авторські права і зроблять для вас кращу роботу, ніж цілі загони озброєних офіцерів.

— Так, — погодився Моуч. — Я знаю.

— Мене тим часом непокоїть дещо інше, — задумливо мовив доктор Ферріс. — Ви можете страшенно вляпатись у неприємності з тим «добровільним подарунковим сертифікатом», Веслі.

— Знаю, — понуро погодився Моуч. — Я хотів, щоб із цим нам допоміг Томсон. Але він, мабуть, не може. Насправді ми не маємо юридичної сили відібрати патенти. О, є чимало положень у десятках законів, якими можна це прикрити, але не цілком. Кожен олігарх, який захоче спробувати, матиме чудовий шанс нас перемогти. А ми зобов’язані зберігати видимість законності — інакше населення нас не прийме.

— Саме так, — погодився доктор Ферріс. — Надзвичайно важливо, щоб ці патенти нам було передано добровільно. Навіть якби у нас був закон, що допускає повну націоналізацію, все одно бажано отримати власність у дар. Ми ж хочемо створити в людей ілюзію, начебто вони досі володіють своїми правами на приватну власність. Більшість із них гратиме за нашими правилами. Вони підпишуть дарчі. Треба лише здійняти галас про те, що це патріотичний обов’язок, а той, хто відмовляється — король жадоби. Вони підпишуть. Але… — і він замовк.

— Знаю, — сказав Моуч. Він дедалі відчутніше нервувався. — Думаю, знайдеться кілька старомодних негідників, які відмовляться; але, оскільки вони не будуть достатньо видатні, ніхто їх не почує, їхні власні друзі та знайомі відвернуться від них, вважаючи егоїстами, тому вони не становитимуть загрози. Ми й так відберемо у них патенти, а ті хлопці не матимуть мужності та грошей, щоб розпочати таку пробну справу. Тільки… — Моуч замовк.

Відкинувшись на спинку крісла, Джеймс Таґґарт мовчки спостерігав. Він починав насолоджуватися бесідою.

— Так, — сказав доктор Ферріс, — я теж про це думаю. Думаю про певного олігарха, здатного розірвати нас на шматки. Чи постанемо ми знову з цих шматків — складно сказати. Тільки Господові відомо, що може статися у такий істеричний час і за такої делікатної ситуації. Кожна дрібниця може порушити рівновагу. Знищити всю виконану роботу. І якщо існує хтось, хто у цьому зацікавлений, — він це зробить. Зможе зробити і зробить. Він знає справжні проблеми, він знає про речі, яких не можна озвучувати, — і сам не боїться робити це. Він має небезпечну, фатальну зброю. Це наш найзапекліший суперник.

— Хто він? — запитав Лоусон.

Доктор Ферріс завагався, знизав плечима і відповів:

— Невинний чоловік.

Лоусон нічого не розумів.

— Про що і про кого йдеться?

Джеймс Таґґарт усміхнувся.

— Про те, що жодну людину неможливо знезброїти, якщо вона без гріха, — сказав доктор Ферріс. — Якщо немає того, що вона сама вважає власним гріхом. Якщо людина бодай раз украла десять центів, їй можна закинути пограбування банку і