Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Усе, що я хочу сказати… Що тобі варто призначити у ту Раду стандартизації моїх людей, — сказав він. — Зроби це, брате, інакше пункт перший директиви полетить до собачої матері.

— Звісно, я маю намір ввести до Ради представників робітничого класу, — сухо відповів Моуч. — Так само, як і представників промисловості, різних професій та зрізів…

— Жодних зрізів, — твердо мовив Фред Кіннан. — Тільки представники робітничого класу. Крапка.

— Що за чортівня! — загорлав Оррен Бойл. — Це ж підтасовка!

— Ну, ясно, — погодився Фред Кіннан.

— Але ж це дасть вам важелі впливу на будь-який бізнес у країні!

— А що мені ще потрібно, на вашу думку?

— Це нечесно! — закричав Бойл. — Я за таке не підпишусь! Ви не маєте права! Ви…

— Права? — невинно запитав Кіннан. — Хіба ми говоримо про якісь права?

— Але ж існують, зрештою, якісь фундаментальні права на власність, які…

— Слухай, друже, тобі потрібен третій пункт, правда?

— Ну, я…

— Тоді відтепер тобі краще тримати пащу на замку і не згадувати про права на власність. Міцно стули пельку.

— Містере Кіннан, — сказав доктор Ферріс, — не варто вам припускатися цієї старомодної помилки і робити широкі узагальнення. У нас має бути гнучка політика. Не існує абсолютних принципів, які…

— Це можете говорити Джимові Таґґарту, док, — перебив Фред Кіннан. — Я знаю, про що кажу. Це тому, що ніколи не ходив до коледжу.

— Я протестую, — обурився Бойл, — протестую проти вашого диктаторського методу…

Кіннан повернувся до нього спиною і сказав:

— Послухай, Веслі, моїм хлопцям не сподобається перший пункт. Якщо керуватиму я, то примушу їх проковтнути його. Якщо ні, то ні. Тому вирішуй.

— Ну… — мукнув Моуч і замовк.

— Христе-Боже, Веслі, а як же ми? — закричав Таґґарт.

— Приходитимете до мене, коли вам треба буде щось залагодити з Радою, — відповів Кіннан. — Але Радою керуватиму я. Ми з Веслі.

— Ви думаєте, країна з цим погодиться? — закричав Таґґарт.

— Перестаньте себе дурити, — мовив Кіннан. — Країна? Якщо не залишилося жодних принципів — а я думаю, що док правий, їх таки не залишилось, — якщо в цій грі немає жодних правил, і питання лише в тому, хто кого грабує, тоді очевидно, що у мене набагато більше голосів, ніж у вас; робітників більше, ніж решти представників, тому не забувайте про це, хлопці!

— Яке дивне ставлення до заходів, що мають на меті не особисту користь для робітників та різних працівників, а загальне благо усієї громадськості, — зверхньо мовив Таґґарт.

— Добре, — по-дружньому сказав Кіннан, — поговоримо на твоєму жаргоні. Що це за громадськість? Якщо дивитись із огляду на якість — це і не ти, Джиме, і не Оррі Бойл. Якщо з огляду на кількість — тоді це точно я, бо за моїми плечима — сила-силенна робітників, — його посмішка зникла, і в погляді проступили гіркота й утома. — Тільки я не казатиму, що працюю заради блага громадськості, бо знаю, що це не так. Знаю, що я віддаю цих нещасних покидьків у рабство, от і все. Вони теж це знають. Але знають і те, що коли я хочу шахраювати і далі, то повинен час од часу кидати їм якісь крихти, тоді як від вас вони дідька лисого отримали б. Тому, коли вже їм усе одно доведеться скуштувати батога, вони воліють, щоб його тримав я, а не ви — слиняві, сльозливі, солодкомовні покидьки суспільного блага!

Думаєте, що серед вашого кодла, вихованого в коледжах, є один недоумкуватий селюк, якого легко обдурити? Я рекетир, але я це знаю, і мої хлопці — теж; а ще вони знають, що я з ними поділюся. Не від душевної доброти, і ні на цент не більше, ніж захочу, але вони можуть розраховувати принаймні на це. Звісно, іноді мене від цього вивертає, та мене вивертає вже просто зараз, але ж не я збудував цей світ, а ви, тому я просто граю у вашу гру, і гратиму, поки вона триває, хоча для жодного з нас це не триватиме надто довго!

Він звівся. Усі мовчали. Він повільно переводив погляд із обличчя на обличчя і зупинив його на Веслі Моучеві.

— То я отримаю Раду, Веслі? — буденно запитав він.

— Відбір персоналу — це лише технічна деталь, — задоволено відповів Моуч. — Думаю, ми з тобою згодом її обговоримо.

Усі присутні зрозуміли, що це означало: «Так».

— Добре, друже, — сказав Кіннан. Він повернувся до вікна, сів на підвіконня і закурив.

З якоїсь незрозумілої причини всі решта дивилися на доктора Ферріса, немов сподіваючись, що він підкаже їм напрямок.

— Не хвилюйтеся через цю промову, — м’яко мовив доктор Ферріс. — Містер Кіннан чудовий мовець, але у нього немає чуття практичної реальності. Він не здатен мислити діалектично.

Знову запала мовчанка, тоді несподівано заговорив Джеймс Таґґарт.

— Та мені байдуже. Все це не має значення. Він повинен враховувати стан речей. Усе повинно залишатися таким, як є. Саме таким. Нікому не дозволено нічого змінювати. Крім… — він різко обернувся до Веслі Моуча.

— Веслі, згідно з четвертим пунктом, ми повинні закрити всі дослідницькі відділи, експериментальні лабораторії, наукові фундації та решту установ такого типу. Їх треба заборонити.

— Так, це правильно, — погодився Моуч. — Я про це не подумав. Треба буде дописати кілька рядків на цю тему.

Він видобув звідкілясь олівця і поставив на полях аркуша кілька закарлючок.

— Це покладе край тим виснажливим змаганням, — сказав Джеймс Таґґарт. — Ми перестанемо пнутися, щоб перемогти одне одного в невідомому та невипробуваному. Не хвилюватимемося більше через нові винаходи, що розхитують ринок. Не треба буде викидати грошей на марні експерименти, намагаючись не відставати від амбітних конкурентів.

— Так, — погодився Оррен Бойл. — Нікому не дозволено марнувати грошей на нове, поки у нас стільки всього старого. Ліквідуйте ті кляті дослідницькі лабораторії — що швидше, то краще.

— Так, — сказав Веслі Моуч. — Ми їх позакриваємо. Всі.

– І Державний науковий інститут? — запитав Фред Кіннан.

— О, ні! — відповів Моуч. — Це ж інше. Він урядовий. До того ж, це неприбуткова установа. Її буде достатньо, щоб дбати за науковий прогрес.

— Цілком достатньо, — погодився доктор Ферріс.

— А що станеться з усіма інженерами, професорами та рештою, коли ви ліквідуєте всі лабораторії? — поцікавився Фред Кіннан. — Як вони зароблятимуть собі на життя, адже всі робочі місця та бізнес буде заморожено?

— О, — мовив Веслі Моуч і почухав голову. Тоді повернувся до містера Везербі. — Клеме, додамо їх у