Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

МАНТИКОРА — міфологічна істота із тілом червоного лева, хвостом скорпіона й людською головою. Уперше описана — згідно з Аристотелем — за «Історією тварин» грецьким лікарем Ктесієм. Аристотель описує мантикору таким чином: «індійський звір мантикора має потрійний ряд зубів на обох — верхній і нижній — щелепах, розміром він зі лева і настільки ж волохатий, ноги його схожі на ноги лева; обличчя і вуха мають схожість із людськими; хвіст його наче в земляного скорпіона — у хвості його жало, і він має здатність вистрілювати, наче стрілами, голками зі свого хвоста; голос його — щось середнє між звуками сопілки та труби; може бігати так само швидко, як олень, а ще він дикий і людожер». У Середньовіччі часто зображувалася у бестіаріях (тут додалася така її риса, як чарівний голос, схожий із солодким зміїним шипінням, яким вона приманювала до себе людей).

«Живе в Індії. Тіло має левове, а голову й обличчя людські, але із пащею страхітливою, трьома рядами гострих зубів озброєною. Крила має мантикора орлині й хвіст скорпіонячий, отруйним жалом закінчений. Нападає на людей із засідки, вбиває і зжирає їх так, що ані кістки — та що там, навіть металевих клепок з кубраків і ґудзиків не залишає» (А. Сапковський «Рукопис, знайдений у драконовій печері»).

МОРА — у демонології народів Європи — злий нічний дух, уособлення нічного кошмару: серед ночі, якщо прийде в дім, сідає на груди людині й душить її. Досить близька до слов’янської Мори чи Мари — уособленні смерті та мору, яка має здібність до поліморфізму. (Саме Марою звуть опудало, що спалюють на Івана Купалу).

«Змори, мари, морави — духи й створіння, які мучать тих, хто снить страшними снами, або сідають на грудях і тиснуть фізично. Назва походить від Мари, дружини Чорнобога. Багато мов знають слова, що походять від Мари і які значать злого домашнього привида чи сонний кошмар: нічна мара (від неї «марити», «марення»), «der Mahr», «nightmare», іберійське «mora». Також від Мари походять слова «мор», «морити», «зморити». Нордичні забобони кажуть, що жінка, яка в надалі бажає народжувати дітей без проблем і цілком безболісно, мусить проповзти через плідний мішок, що залишився від народження жереб’яти. Утім, ризиком є те, що народжені такою жінкою хлопчики можуть стати вовкулаками, а дівчатка — зморами (А. Сапковський «Рукопис, знайдений у драконовій печері»).

ПАК — «Чортеня, нечистий дух, якого обезсмертили Шекспір та Кіплінг. Родич гобліна та брауні, має здатність до поліморфії, може з’являтися в подобі собаки, бика, орла чи коня. У тій останній подобі пака — як кельпі — можна схопити, але біда тому, хто на нього сяде: пак занесе його у засвіти. Усе, що росте на полях і не зібране до Самайна, належить пакам. Хто наважиться збирати врожай після Самайна, наражається на їх жорстоку помсту» (А. Сапковський «Рукопис, знайдений у драконовій печері»).

ПЛАНЕТНИКИ — у західних та південних слов’ян міфічні істоти, що перебувають у дощових хмарах, керують їх рухом, вітром, дощем та снігом і погодою взагалі. Саме планетники збивають у купу імлу, наповнюють хмари водою за допомогою райдуги, товчуть залізними ціпами лід, перетворюючи його на град, карають ним за сімейні гріхи. На планетників перетворюються діти, що померли нехрещеними, приспані матерями, нечисті покійники, діти стриґ. Планетниками могли ставати і двоєдушники, істоти, що суміщали у собі два єства, людське та демонічне (демонічна душа звільнялася під час сну людини).

РУСАЛКА — у слов’янській демонології — шкідливий водяний дух, на який перетворюються померлі дівчата (потопельниці), нехрещені діти. Описуються русалки як красиві простоволосі дівиці. На русальний тиждень, що наступає після Трійці, виходять з води, бігають по полях, гойдаються на деревах, можуть залоскотати людей до смерті або затягнути їх під воду. Четвер після Трійці вважається русальним Великоднем, і є найнебезпечнішим для зустрічі із русалками часом. Відлякати русалку можна полином, якого вони бояться.

«У міфології грецькій «наяда» чи «нереїда», водна господиня. Етимологія — жодної там русявки; тільки весняний обряд Бельтайна, на який для полудневих слов’ян придумано латинську назву «Росалія», свято троянд. Також русалок звуть ундинами (від «unda» — хвиля). Характер русалок буває на диво різним — від полохливих, невинних і безпечних істоток, що плюскаються у воді й ревно співають, до таких, хто без милості затягує під воду й топить» (А. Сапковський «Рукопис, знайдений у драконовій печері»).

САЛАМАНДРА — легендарна істота, яка має здатність гасити вогонь, проходячи по ньому. Перші відомості про саламандру є вже в грецьких авторів: Аристотеля, Плінія. Лише в Августіна Блаженного саламандра із істоти, що вогонь гасить, перетворюється на створіння, яке у вогні живе. З того часу вона стає емблемою стихії вогню.

«Ящірка, яка так зветься грецькою, бо не лякається вогню, і посеред найбільшого жару сидить собі, ніби нічого не сталося, і тільки усміхається — та навіть може вогонь той пригасити. Серед усіх гадів отруйних саламандра є найотруйніша; бо якщо який гад отрутою убиває, то один лише раз, а саламандра може вбивати багаторазово й масово. І робить це вона тим способом, що як на дерево влізе, то будь-який плід отруює, і хто хоча б шматочок такого плоду відкусить, той на місці помре. А якщо саламандра в колодязь чи в джерело впаде, то вб’є отрута її кожного, хто отруєною водою хоча б вуста зволожить. Взнав про те Олександр, цар Македонський, у якого в Індіях — напившись води з ріки, саламандрою отруєною, — дві тисячі коней подохли й чотири тисячі людей померло. Одна тільки тварина саламандру пожерти може — і це є свиня. Але хто м’яса свині такої потім скуштує, той помре, бо отрута, хоча свині самій нестрашна, у свинині силу свою зберігає» (А. Сапковський «Рукопис, знайдений у драконовій печері»).

СИРЕНА — у грецькій міфології: демонічна істота, породжена рікою Ахелоєм та однією з Муз — Мельпоменою або Терпсихорою. Від батька сирени успадкували дику стихійність, від матері-музи — божественний голос. Спочатку — згубні для людей, причина гибелі моряків, яких вони заманюють солодкими голосами на скелі біля їхнього острова. Пізніше стали сприйматися як музи засвітів (як такі вони зображувалися на надгробках). Тоді ж вони перетворюються на мудрих і солодкоголосих сирен, кожна з яких сидить на одній з восьми небесних сфер світового веретена богині долі Ананке, створюючи своїм співом гармонію космосу.

«У грецькій міфології подруги забав Персефони, як покару за те,