Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Діамант фальшивий! Ось доказ! — я показую всім ціле люстерко співачки. — Справжній діамант мусить залишати подряпини! Ану стій!— кричу, бо бачу, що Гольмц, скориставшись тим, що всі дивляться на Пяльцеву, діамант та люстерко, кинувся навтьоки. — Стій!

Він біг швидко. Навіть поранений. Я міг би спробувати його наздогнати, але замість цього узяв праворуч.

— Узяти його! — крикнув нарешті начальник корпусу. За втікачем побігло кілька кадетів. А потім і весь натовп. Вони не встигали. Он Гольмц забіг за дуб, перекинув валізу з грошима через огорожу і почав дряпатися сам. Ось він уже на огорожі, якісь крики, мабуть, його товариш скинув візника, щоб той не заважав. Звук батога і стукіт кінських копит.

— Тікає! Тікає! — закричали кадети, які встигли видертися на огорожу. А я не поспішаю. Чекаю. Віз устиг набрати велику швидкість, виїхав з-за рогу, а там посеред дороги та брила, яку я ледь витяг.

— Тпру-у-у-у! — відчайдушний крик візника і удар. Тріск воза, іржання коней, крик людей і валіза, що підлітає в повітрі. Та валіза шалено крутиться в повітрі за парканом, а потім розкривається, і з неї сиплються гроші. Оті всі купюри, від щирого серця вручені шахраю враженими сумськими обивателями. Пачки з нагороди Харитоненка падають першими, а за ними летить хмара купюр із інших подарунків. Цілий дощ із грошових купюр, піднесених Гольмцу дрібними дарувальниками, осипається повільно. І виглядає пречудово на фоні блакитного неба. Насолода для очей.

Я заліз на огорожу, побачив розбитий і перекинутий візок, який, мабуть, наскочив на брилу колесом. Удар був такий потужний, що упряж розірвалася і коні втекли. А ось Гольмц та його товариш лежали на землі. І стогнали. Цей Гольмц був міцним горішком, він ще намагався підвестися і бігти, але я помахав йому револьвером. І Гольмц усівся на землю, сплюнув зуби та кров з розбитого рота.

— І де ти такий розумний узявся? — сказав він без будь-якого акценту, хорошою великоруською говіркою.

— Не пощастило тобі. Але хочу засвідчити тобі мою повагу. Тримався ти до останнього.

— Пішов ти, — застогнав Гольмц, точніше вже не Гольмц. Він сидів серед пачок із грошима, останні купюри ще сипалися на нього. До нас бігли кадети, поліцейські та витріщаки.

Ось шахрай разом із поплічником арештовані, гроші зібрані, я повертаюся до корпусу. Маю вже значно більше поваги. Тим більше, що кілька людей підтвердили, що Гольмц — це персонаж, вигадка.

— Як же ми про це забули? — дивувався Хомутинський.

— Господи! Я ж і сам англійську знаю! Як же я не зрозумів, що це шахрай? — побивався Маєвський.

— Хто міг подумати, що злочинець діятиме так зухвало? — розгублено питав сумський поліцмейстер.

— У цій зухвалості був весь сенс цієї операції. Якщо хочеш збрехати так, щоб тобі повірили, бреши відчайдушно. До того ж, у Сумах усі так бажали розкрити злочин, що про інше не думали.

— Як ви зрозуміли, що це злочинець? — строго поцікавився прикажчик Харитоненка.

— Через очевидні речі. Всіх тут цей Лжегольмц вразив тим, що розповідав подробиці про людей, яких начебто бачив уперше. Про службу начальника корпусу на японській війні чи про звички Ксенії Дмитрівни. Та насправді про все це можна було дізнатися з газет. А от про що не можна було дізнатися, про це він і не знав. Наприклад, він сказав про котів у начальника корпусу, але ж у нього немає котів. Так?

— Так! — кивнув розгублений полковник Шатров.

— Але чому ви про це не сказали? — здивувався Хомутинський.

— Ну, подумав, що неввічливо. Людина вирішила нам допомогти в такій важливій справі, а тут я з котами. Точніше, без котів. А звідки ви знаєте про котів? — полковник підозріло дивиться на мене.

— Ваш будинок на території корпусу, я поговорив зі слугами.

— Але чому ви так довго мовчали?

— Бо я спочатку не дуже розумів, що відбувається. Підозри мав, але жодних доказів. Та й сама схема була справді занадто вже нахабна, я подумати не міг, що таке можливо. Потім уже зрозумів, але мені були потрібні козирі, щоб ви мені повірили. Бо ж шахрай узяв тут великий вплив, і якби я не був дуже переконливий, то опинився б у холодній замість нього.

— Це нечувано! — хапається за голову Маєвський.

— Коли козирі виявилися в мене, тоді я їх і виклав. Довелося навіть трохи підмахлювати, — я посміхаюся.

— Тобто? — не розуміють мене.

— Статті в енциклопедії про Гольмца не було. Була стаття в журналі «Нива», але це виглядало б не так переконливо. То я попросив пана Капусту вдати, що він зачитує з енциклопедії. Я підозрював, що викривати шахрая буде важко, але не очікував, що аж так.

— Ви брехали нам? — ображається начальник корпусу.

— Тільки заради розкриття злочину і покарання шахраїв! — нагадую йому.

— Слухайте, якщо цей Гольмц — шахрай, то хто в нього стріляв? Це теж був маневр? — питає Ксенія Дмитрівна, і голос її — слухати та слухати.

— Ні, стріляли по-справжньому. Бо шахрай дечого не врахував.

— Чого саме? — нервово питає імпресаріо Пяльцевої.

— Того, що його словам повірять не тільки чесні люди, а й злочинці.

— Ви говорите загадками! — невдоволений поліцмейстер.

— А мене більше цікавить інше! — каже Хомутинський. — Якщо оце підробка, — він показує на камінець в руках Пальцевої, — то де тоді справжня «Зірка Сходу»?

— Так, де діамант? Куди подівся діамант? — усі дивляться на мене, наче я відповідальний за нього.

— У мене є відповідь і на це запитання, — посміхаюся я.

— Що? Звідки? — Маєвський дивиться на мене.

— Звідти, що, на відміну від шахрая, я насправді розслідував справу, а не збирав гроші з довірливих простаків, — кажу я, можливо, занадто різко, але накопичилося.

— Іване Карповичу, ближче до справи! — каже Хомутинський, який розуміє, що мої слова про «простаків» дехто впливовий може сприйняти на свій рахунок.

— Зараз я все розповім. Але, полковнику, перед тим я хочу, щоб ви відпустили кадетів, які зараз на гауптвахті.

— Чому я мушу їх відпускати? — насуплюється начальник корпусу.

— Тому що вони не причетні до зникнення діаманта.

— А хто причетний?

— Відпустіть хлопців, і я все розповім.

— Що ж, я відпущу,