read-books.club » Наука, Освіта » У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів 📚 - Українською

Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

158
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів" автора Андрій Галушка. Жанр книги: Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 81 82 83 ... 96
Перейти на сторінку:
український читач Наддніпрянщини діставав змогу ознайомлюватися з найкращими здобутками світової культури не через російського посередника, а в українських перекладах. Незважаючи на заборони, був здійснений переклад українською мовою і Святого Письма. З іншого боку, зростала кількість творів українського письменства, перекладених іноземними мовами.

Досить багатообіцяючим для розвитку української думки, у тому числі й для публіцистики та художньої літератури, було видання «Основи» (1861—1862 рр.). Як слушно зауважив Б. Грінченко: «Вона дуже пособила виробитись нашому національному самопізнанню і направляла його на добрий шлях»[163]. Припинення видання цього журналу негативно позначилося на настроях та орієнтації українського середовища. Подальші цензурні перепони не дозволяли належним чином розвинутися на Наддніпрянщині літературно-художній періодиці. З великими труднощами до 1905 р. громадськості вдалося випустити лише поодинокі неперіодичні альманахи: «Луна» (1881 р.), «Рада» (1883,1884 рр.), «Нива» (1885 р.), «Степ» (1886 р.), «Складка» (1887—1897 рр.), які репрезентували літературний доробок наддніпрянських письменників. Твори давнього та сучасного письменства друкувалися на сторінках літературно-наукового журналу «Киевская старина» (1882-1906 рр.). За двадцять п’ять років існування цього видання у ньому було надруковано понад 200 художніх творів. Проте більшість літературного доробку Наддніпрянської України побачило світло за її межами, у галицьких періодичних виданнях, які в цей час набули загальноукраїнського характеру. Це передовсім «народовські» видання — журнали «Правда» (1867—1898 рр.), «Зоря» (1880— 1897 рр.), «Світ» (1881—1882 рр.), «Народ» (1890—1895 рр.), «Житє і слово» (1894—1897 рр.) газета «Діло» (з 1880 р.). З 1898 р. провідним виданням, у тому числі й літературного характеру, стає «Літературно-науковий вістник», з 1907 р. перенесений до Києва.

Показовим для визначення рівня повноти національної літератури є розвиток літературної критики. Саме в працях теоретиків-літературознавців формулювалися адекватні уявлення про національну самобутність української літератури.

Суспільне обговорення літературного процесу пореформеного періоду не обмежувалося питаннями соціального значення літератури, її естетичних орієнтирів, стилістики чи правопису творів красного письменства, а й постійно виходило на рівень розгляду історії літературних традицій, співвідношення т. зв. «спільноруської» літератури і національних літератур, що активно самовизначалися. Для української спільноти досить вагомою у цих дискусіях була позиція М. Драгоманова, висловлена в ранніх статтях «Українське письменство 1866—1873 років», «Література російська, великоруська, українська і галицька». Проте її вплив на визначення національного обличчя української літератури був далеко не однозначний.

З одного боку, М. Драгоманов надав українській інтелектуальній традиції, у тому числі й красному письменству, нову якість — можливість вести діалог на рівні світової думки. Особливе значення це мало в умовах жорстких цензурних заборон імперської влади на Наддніпрянщині. Зокрема, широкого розголосу набула доповідь Драгоманова для літературного конгресу в Парижі (1878 р.), видрукувана окремою брошурою «Українська література, проскрибована російським урядом».

З іншого боку, запропонований ним як літературним критиком принцип класифікації літератур відрізнявся доволі виразною штучністю і фактично прирікав українське письменство для народу на роль провінційної літератури, порівняно з передовою «спільноруською».

Полемічний характер праць Драгоманова спонукав українську громадськість до дискусій щодо шляхів розвитку літератури, тим самим стимулюючи саморефлексію (самоусвідомлення) і вироблення чіткіших національних критеріїв у сфері художньої творчості. Так, опонент М. Драгоманова О. Кониський зауважував недооцінку ним своєрідності української літератури, спроможність її на самостійний розвиток без посередництва спільноруського надбання: «Ми бажаємо, щоб українська література, не кидаючи націоналізму, широко розвивала європейські світові ліберальні ідеї, беручи їх прямо з європейського джерела»[164].

Послідовні національні позиції в оцінці літературного життя також обстоював І. Нечуй-Левицький. Зокрема, значної популярності набула його стаття «Сьогочасне літературне прямування», опублікована анонімно в «Правді» за 1878 р. (авторська назва — «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини»). Мета розвідки була досить відверто висловлена в спеціальній авторській примітці (не вміщеній у першій публікації), де йшлося, що Драгоманов «зовсім помиляється, назвавши нову українську літературу дочкою великоруської, бо виходить на ділі, що дочка або перевесниця, або й старша на літа од своєї мами». Після розгляду історії розвитку літератур в Україні та Великороси, де між іншим зауважується, що російські вчені привласнили частину давньоруської спадщини, автор переконливо доводив, що нова українська література цілком відповідає сучасним принципам «реальності, національності і народності».

Принцип «національності» мислився Нечуєм-Левицьким у двох виявах: зовнішньому — народній мові та внутрішньому — національному психологічному характері народу. Тому він переконував сучасників у тому, що «реальна українська література повинна бути на народній українській мові» та «національною своїм вмістом: вона має виявляти психічний український дух та характер»[165]. Крім того, звернута увага на те, що «окрім психічного характеру українська література виявляє й соціяльний дух нації, котрий дуже відрізняє його од інших європейських та слов’янських націй». Принцип «народності», крім використання народної мови, полягав у дотриманні «епічних та ліричних форм народної поезії».

Знаковими явищами, які засвідчували зрілість українського письменства, була поява перших узагальнювальних праць з історії літератури. Серед найбільш помітних варто назвати «Очерки истории украинской литературы XIX ст.» Миколи Петрова (1884 р.) та відгук на цю працю Миколи Дашкевича. Позиції названих дослідників мали певну відмінність. Якщо Петров розглядав розвиток української літератури в найтіснішій залежності від російської літератури, то Дашкевич вважав однією з найістотніших основ української літератури устремління народності до самовияву і знаходив в українському красному письменстві відповідність сучасним загальноєвропейським літературним течіям.

У 1887—1893 рр. вийшло шість випусків 4-томної «Історії літератури руської» Омеляна Огоновського. В основу праці була покладена концепція самобутності, послідовної окремішності української літератури від російської та польської від найдавнішої руської доби. Російська наукова громадськість, як це й можна було передбачити, вдалася до категоричного заперечення концепції Огоновського. Навіть знаний російський учений О. Пипін — ліберал, який досить прихильно ставився до українофільства, — спростовував можливість подібної генези малоруської літератури, допускаючи її початки лише в литовсько-руській добі («Особая история русской литературы» у «Вестнике Европы» за вересень 1890 р.). Відповідь О. Огоновський «Моєму критику» не забарилася і вийшла того ж року.

Але найбільшого громадського розголосу набув трактат І. Нечуй-Левицького «Українство на літературних позвах з Московщиною», який під псевдонімом І. Баштовий був надрукований у березні-квітні 1891 р. у 24 числах львівської газети «Діло». Того ж року вийшло окреме книжкове видання в друкарні НТШ у Львові.

Автор, спираючись на ґрунтовний аналіз історичного минулого українського народу, особливостей його етнічної культури, усної народної творчості, доводив правильність думок Огоновського щодо самобутності й тривалої історичної вкоріненості української літератури. Особливістю праці Нечуй-Левицького було залучення до аналізу широкого європейського контексту. Він розглядав процес національного відродження, який охоплював явища суспільного та літературного життя, не тільки в різних частинах України (наддніпрянській та наддністрянській) і не лише в межах Російської чи Австро-Угорської імперії, айв інших європейських державах. Висновки, яких

1 ... 81 82 83 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"