Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

та змісту, у тому числі й національних, необхідно враховувати не тільки суто літературні чи естетичні чинники, а й загальну суспільно-політичну ситуацію, у якій відбувався цей процес. В умовах відсутності політичних свобод, зокрема свободи розвитку суспільної думки, інтелектуальних та художніх пошуків відбувається політизація культури та духовного життя. Зрозуміло, що таке явище охоплює й літературну творчість. Особливо актуальним це виявилося для підневільних спільнот, які не мали можливості спиратися на державне протегування. Це загальносоціологічне спостереження в українському випадку, на думку Лисяка-Рудницького, знаходило свій вираз в тому, що «українські інтелектуалісти почували обов’язок відстоювати права своєї країни на відрубне національне існування»[155]. Звідси походив і особливий погляд на літературу, як знаряддя для реалізації національного проекту.

Розглядаючи націотворчу роль української літератури, необхідно враховувати, що тривалий час її сприймали лише як регіональне «містечкове» письменство, таку собі суміш архаїки й провінційності, придатної лише для малоосвіченого простолюду. Так, навіть знаний український інтелектуал М. Максимович у листі до Д. Зубрицького від 22 квітня 1840 р. переконував: «Все, що у нас пишеться по-малоросійськи, є певним чином уже штучне, таке, що має інтерес лише обласний, як у німців написане на аллеманському наріччі. У нас не може бути письменства на південноруській мові, а тільки можуть бути і є на ній окремі твори — Котляревського, Квітки (Основ’яненка), Гребінки та інші»[156]. Отже, було необхідно зламати такі стереотипи, піднести українську літературу не тільки на національний, а й на загальноєвропейський рівень.

Особливо інтенсивно українське самоусвідомлення у літературі відбувається саме від середини XIX ст. Радикальні зміни, які тоді намітилися, цілком слушно пов’язують з постаттю і творчістю Т. Г. Шевченка. Тут ми зупиняємося на осмислені його образу лише в інтелектуальній традиції. Формування уявлення про Шевченка як національного символу в масовій свідомості потребує окремого розгляду в межах культурної історії. Варто лише принагідно згадати, що перетворення поета і художника на «батька нації» відбувалося шляхом його сакралізації й потужної міфологізаци, якій прислужилися українські інтелектуали. Вихідними пунктами якої було ствердження його народного походження («мужицького роду», варіант «козацького роду»),важкої трагічної долі, самопожертви задля народного визволення. Необхідними елементами «націоналізації» образу Шевченка було формування культу Шевченкової могили, «Кобзаря» як національної Біблії, вшанування його зображень, стилізованих під народну картину тощо. Варто звернути увагу на те, що культ Шевченка був створений у досить стислі терміни, у межах одного покоління (20 років), і охопив усі українські етнічні землі: Наддніпрянщину, Галичину, Буковину, Закарпаття. Так, М. Драгоманов констатував існування у середині 70-х рр.: «На Україні російській і в Галичині вже міцний культ Шевченка»[157]. Позитивний результат реалізації цього національного проекту, на нашу думку, був зумовлений органічним поєднанням інтелектуального та культурного осягнення постаті Шевченка.

Як правило, внесок Кобзаря у націотворчу справу вбачають у змісті його поетичного слова. Так, С. Русова свого часу досить влучно показала вплив його спадщини на свідомість старшого покоління українських діячів. Адже неясні до того, але привабливі ідеї демократизму, палкої любові до батьківщини, інтерес до історії та етнографії під впливом натхненого слова поета, його високого гуманізму, сформувалися у суспільно-літературну течію, яка дістала назву «українофільства»[158]. Сприйняття значення Шевченка для націотворення молодшим поколінням українських громадських діячів було ще послідовнішим і більш однозначним. Так, Б. Грінченко був переконаний, що «Шевченко перший виразно висловив ідею повної української незалежності яко нації і вкупі з тим зостався завсігди і всюди толерантним до інших націй — себто висловив дещо зовсім нове, зовсім нечуване з уст у його попередників, українських письменників». І далі ще переконливіше: «Він був перший українець із правдивою національною свідомістю, і ніхто не пособив так, як він, вироблятися доброму вкраїнському національному світоглядові»[159]. Про дедалі більший інтерес громадськості до Шевченкових творів свідчить те, що, незважаючи на цензурні й поліційні перепони, вони навіть у таких умовах виходили масовими накладами. Так, В. Доманицький підрахував, що до 1904 р. сумарно було ви друковано півмільйонна примірників творів Шевченка[160]. Ніхто інший із представників красного письменства не міг похвалитися такою популярністю.

Г. Грабович запропонував подивитися на вказану проблему під іншим кутом зору, а саме знайти в голосі поета відкриття суб’єкта, своєї індивідуальності: «Власне тим... уможливлюється новонароджена національна свідомість: не регіоналізмом, тим обласництвом, що його вбачали в українському дусі всі тогочасні російські критики і майже всі українські, а новою універсалістською концепцією людини — не влади! — якою можна було озброїтися проти гегемони російського універсалізму — чи то „прогресивного“, чи „консервативного“ штибу»[161]. Така настанова буття відкривала ширший контекст для усвідомлення сутності українства, виводячи його за межі російського імперського мислення у європейській, або ж принаймні слов’янський світ.

Постшевченківський період розвитку української літератури був позначений змінами домінуючих моделей українського самоусвідомлення. Особливий вплив на це справив П. Куліш, який протягом 50—60-х рр. XIX ст. намагався відігравати роль організатора літературного життя. Теорія «етнографічної достовірності» П. Куліша, сенс якої полягав у обстоюванні своєрідності та месіанського призначення українського слова, послідовно працювала на ствердження національної самобутності української літератури. На сторінках «Основи» Куліш пропагував думки про окремішність української літератури, а для розрізнення від російської літератури навіть придумав на означення останньої спеціальний термін «сусідська, або заесманська, словесність» (р. Есмань розташована на східній межі Чернігівської губернії).

Для покоління 1840—1860-х рр. Т. Шевченко, П. Куліш та М. Костомаров становили своєрідну наддніпрянську «трійцю», яка заклала основи нової української національно-історичної свідомості й нової літератури. І. Франко підкреслював, що вони «розпочали нову добу українського літературного і загалом духового розвою»[162].

Свідченням зрілості української літературу, набуттям нею необхідної повноти було збільшення жанрового розмаїття. Окрім традиційно репрезентованої поезії, українське красне письменство формує розвинений прозовий пласт — від широких епічних полотен повістево-романних жанрів до творів малих жанрів: оповідань, нарисів, новел, замальовок, фейлетонів тощо. Принципово важливого значення набула в другій половині XIX ст. українська драматургія. Творчість таких корифеїв, як М. Кропивницький, М. Старицький, Б. Грінченко, І. Карпенко-Карий, у суспільній свідомості послідовно пов’язується з українською театральною традицією. Адже в умовах цензурних заборон театральна сцена лишалася майже єдиним легальним місцем для поширення українського слова.

Попри цензурні обмеження все ж збільшується потенціал українського письменства. На Наддніпрянщині важливим центром громадсько-культурного життя з 70-х рр. XIX ст. знову стає Київ, де гуртувалися найвизначніші представники «літературного цеху» — І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, О. Кониський та інші.

Особливе значення для становлення української літератури як національної мала перекладацька справа, в якій особливі заслуги належать П. Кулішу, С. Руданському, М. Старицькому, Б. Грінченку, П. Грабовському. Тим самим