Читати книгу - "Таємна історія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Чарльзе, не поводься, як мала дитина.
Генрі, абсолютно не заспаний, без жодних пояснень зустрів мене на порозі в купальному халаті. Ми пройшли на кухню, де він налив мені кави й сів поруч.
— А тепер, — промовив він, — кажи, що сталося.
Я переповів історію. Він сидів за столом навпроти й курив сигарету за сигаретою, не зводячи з мене блакитних очей. Із запитаннями він перебивав лише раз чи двічі. Певні частини просив переказати ще раз. Я настільки втомився, що почав трохи збиватись, але він терпляче вислухав усі мої відступи.
Поки я закінчив, зійшло сонце й розспівалися пташки. У мене перед очима пливли плями. Вогкий прохолодний вітерець ворушив штори. Генрі вимкнув лампу, підійшов до плити й на автоматі заходився смажити бекон та робити яєчню. Я спостерігав за його рухами по тьмяній, освітленій вранішнім сонцем кухні. Він був босий.
Поки ми снідали, я з цікавістю його розглядав. Він виглядав блідим, очі — втомленими та заклопотаними, та у виразі його обличчя я не міг знайти геть нічого, що підказало б мені, про що він зараз думає.
— Генрі?
Він схопився. Ми не говорили ні слова півгодини чи навіть більше.
— Про що ти думаєш?
— Ні про що.
— Якщо ти досі носишся з ідеєю отруїти його, то…
Він зиркнув на мене гнівним поглядом, я аж здивувався.
— Не кажи дурниць, — гаркнув він. — Закрий рота на хвилинку й дай мені подумати.
Я прикипів до нього поглядом. Він раптом підвівся і ще налив собі кави. Якусь мить він стояв спиною до мене, поклавши руки на стільницю. А потім розвернувся.
— Пробач, — зморено промовив він. — Просто коли ти озираєшся на щось, що висмоктало з тебе чимало зусиль та ідей, а потім раптом усвідомлюєш усю тупість свого плану, то це не дуже приємно. Отруйні гриби. Наче зі сторінок роману сера Вальтера Скотта.
Своїми словами він заскочив мене зненацька.
— Але ж мені здавалося, план був непоганий.
Він потер очі великим і вказівним пальцями.
— Надмір непоганий. Мабуть, коли призвичаєна до розумової діяльності людина береться за щось дуже практичне, то вона підсвідомо все утруднює, перетворює задум на аж надто мудрагельський. На папері все симетрично. Коли ж тепер постала перспектива втілювати його в життя, я розумію, наскільки ж він паскудний у своїй складності.
— Що з ним не так?
— Отрута діє дуже повільно, — він поправив окуляри на носі.
— Мені здавалося, ти цього сам прагнув.
— Тут із добрий десяток проблем виринає. Деякі ти назвав сам. Надто ризикове дозування, але, як на мене, найбільший клопіт — це час. З моєї перспективи, то чим довше, тим краще. І все ж таки… За дванадцять годин людина може зробити ще ой як багато. — Генрі затих на хвилинку. — Не можна сказати, що я цього не передбачав. Просто сама думка про вбивство настільки відразлива, що я зміг її осмислювати лише як партію в шахи. Як гру. Ти не можеш собі уявити, скільки в мене пішло на це сил. Навіть якщо говорити лише про отруєння. От кажуть, наприклад, що при ньому набрякає горло, ти про це знав? Жертвам немовбито мову відбирає, і вони не спроможні назвати свого отруйника. — Він зітхнув. — Так легко ввести себе в оману через цих Борджіа та Медічі, усі ці отруєні перстеники і троянди… Ти знав, що це реально? Отруїти троянду й принести її в дарунок? Панна колеться об неї пальцем і падає мертвою. Мені відомо, як виготовити отруйну свічку, що вб’є свою жертву, якщо горітиме в непровітрюваному приміщенні. Або як отруїти подушку, молитовник…
— А снодійне? — спитав я.
Генрі подивився на мене роздратовано.
— Я серйозно. Від нього постійно помирають.
— Ну й де ти збираєшся його взяти?
— Це Гемпден-коледж. Якщо потрібно, то ці пігулки легко дістати.
Ми перезирнулися.
— І як нам його нагодувати ними? — спитав він.
— Скажеш, що це парацетамол.
— А як змусити його ковтнути дев’ять чи десять штук?
— Можна накидати їх у склянку з віскі.
— Гадаєш, Банні вип’є чарку, на дні якої буде багато білого порошку?
— Гадаю, в нього на це не менше шансів, ніж на те, щоб з’їсти тарілку поганок.
Знову надовго запала тиша, за вікном дзвінко тьохкала якась пташина. Генрі все сидів із заплющеними очима й пальцями масажував скроню.
— Що ти робитимеш? — запитав я.
— Мабуть, вийду в кількох справах, — відповів він. — А ти йди додому й виспись.
— Є ідеї?
— Ні. Але хочу дещо перевірити. Я б тебе підкинув до університету, але не думаю, що зараз нас повинні бачити разом. — Він запустив руку в кишеню халата й по черзі дістав звідти сірники, металеві пера, свою блакитну емальовану коробочку. Нарешті знайшлися кілька четвертаків, які він розклав переді мною на столі.
— Ось, — сказав він, — по дорозі додому зазирнеш у кіоск і купиш газету.
— Навіщо?
— Якщо раптом хтось поцікавиться, чого ти так рано тиняєшся. Увечері нам, можливо, буде потрібно поспілкуватися. Якщо я тебе не застану, то залишу повідомлення, ніби тобі телефонував доктор Спрінгфілд. Не намагайся зв’язатися зі мною раніше за цей час, крім якнайнагальнішої потреби, звісно.
— Звичайно.
— Побачимося пізніше. — Він вийшов із кухні, але потім у дверях розвернувся й подивився на мене: — Знаєш, я ніколи цього не забуду, — по-діловому промовив він.
— Та що вже там.
— Ти ж сам розумієш, що це найголовніше.
— Це я тобі багато заборгував, і не за одну ситуацію…
Та він уже пішов і не чув моїх слів. Принаймні не відповів.
Я придбав газету в невеликій крамничці далі вулицею й пішки повернувся до університету бічними стежинами, через мокрий лісок, що буяв зеленню, перескакуючи через велике каміння та гнилі колоди, які час від часу перегороджували мені дорогу.
Коли я дістався студмістечка, то була все ще дуже рання година. У Монмут я зайшов через чорний вхід і, зупинившись раптом на верхній сходинці, здивовано спостеріг біля комори для віників старосту корпусу та зграйку дівчат у халатах. Вони щось безладно та жваво обговорювали між собою, аж інколи вищали від люті. Коли я спробував проскочити повз них, мене помітила й схопила за руку Джуді Пуві в чорному кімоно.
— Агов, — гукнула вона до мене, — тут хтось обригав комірчину.
— Триклятий перший курс, а хто ж іще, — проторохтіла дівчина поруч із нею. — Набухався в дим і приперся на кращий поверх поблювати.
— Ну, я не знаю, хто це накоїв, — проговорила староста корпусу, — та ким би ця людина не була, вечеряла вона спагеті.
— Гммм.
— А це
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємна історія», після закриття браузера.