Читати книгу - "Таємна історія"

Я протиснувся крізь натовп і зайшов до себе. Зачинив за собою двері й практично одразу заснув.

Я проспав цілий день, уткнувшись обличчям у подушку. І снив у комфортній безтямі трупа на хвилях спокійного озерця, якого тільки зісподу ледве дістає підводна течія реальності — балачки, кроки, грюкання дверей, — що пряжею соталася крізь темні й теплокровні води моїх видінь. День перейшов у ніч, а я все ще дрихнув, аж доки шум туалетного бачка не перевернув мене горілиць і не викинув зі сну.

У сусідньому Патнем-Гаусі вже розпочалася суботня вечірка. А отже, вечеря скінчилася, буфет зачинено й збігло чотирнадцять годин. Корпус спорожнів. Я підвівся, поголився й прийняв гарячу ванну. Потім накинув халат і, гризучи яблуко, яке знайшов на гуртожитківській кухні, босяка спустився на перший поверх, щоб дізнатися, чи ніхто мені не залишав повідомлення телефоном.

Їх виявилось аж три. Від Банні Коркорана за чверть до шостої. Від мами з Каліфорнії о восьмій сорок п’ять. І від стоматолога доктора Г. Спрінгфілда, який порадив завітати до нього за першої ж нагоди.

Я страшенно зголоднів, тому, коли з’явився до Генрі, дуже зрадів, побачивши, що Чарльз із Френсісом досі длубають холодне курча й залишки салату.

Генрі мав такий вигляд, немовби зовсім не спав від часу, коли ми бачилися востаннє. Він був у старому твідовому піджаку з пузирями на ліктях, на колінах виднілися плями від трави, гетри кольору хакі були закріплені поверх черевиків, на яких уже засохла болотяна кірка.

— Якщо голодний, то тарілки в серванті, — проказав він, підтягаючи стілець і тяжко падаючи на нього, ніби старий фермер, котрий повернувся додому з поля.

— Де ти був?

— Поговоримо про це за вечерею.

— А Камілла не тут?

Чарльз почав сміятися.

Френсіс поклав курячу гомілку.

— У неї ж побачення, — відповів він.

— Жартуєш? Із ким?

— З Клоуком Рейберном.

— Вони на вечірці, — пояснив Чарльз. — А перед цим він її водив чого-небудь випити, ну і всяке таке.

— З ними Меріон та Банні, — додав Френсіс. — Це Генрі запропонував. Сьогодні вона наглядатиме за сам знаєш ким.

— Сам знаєш хто залишив мені повідомлення по телефону сьогодні надвечір, — сказав я.

— Сам знаєш хто сьогодні цілий день торує стежку війни, — додав Чарльз, відкраявши собі скибку хліба.

— Будь ласка, тільки не зараз, — утомленим голосом промовив Генрі.

Після того як ми прибрали посуд, він поклав лікті на стіл і закурив.

Він заріс щетиною, і під очима в нього проступили темні кола.

— То який у нас план? — спитав Френсіс.

Генрі поцілив сірником у попільничку.

— На цих вихідних. — І додав: — Завтра.

Я аж завмер, так і не донісши філіжанку кави до губ, уп’явшись у нього поглядом.

— О Боже! — спантеличено промовив Чарльз. — Так скоро?

— Більше чекати не можна.

— І як? Що можна вигадати за такий короткий термін?

— Мені це теж не до вподоби, але якщо ми баритимемося, то до наступних вихідних іншої нагоди не буде. А в такому разі шансів може більше взагалі не з’явитися.

На якусь мить усі замовкли.

— То це все по-справжньому? — непевно проказав Чарльз. — Типу вже все вирішено?

— Де там вирішено, — заперечив Генрі. — Ми не зможемо контролювати обставини повною мірою. Але я хочу, щоб ми були напоготові, якщо нагода все ж таки з’явиться.

— Це звучить не зовсім упевнено, — заявив Френсіс.

— Так і є. Але, на жаль, іншого способу не може бути, оскільки всю роботу Банні зробить сам.

— Як так? — Чарльз аж відкинувся на спинку стільця.

— Нещасний випадок. Під час прогулянки на природі, якщо вже точно, — Генрі взяв паузу. — Завтра, в неділю.

— Так.

— Якщо завтра збережеться гарна погода, Банні скоріше піде на прогулянку, ніж навпаки.

— Він не завжди ходить гуляти, — зауважив Чарльз.

— Припустімо, все ж таки пішов. І ми досить добре знаємо його маршрут.

— Він не постійний, — зауважив я.

Минулого семестру ми чимало разів ходили з Банні гуляти. Він полюбляв переходити вбрід струмки, лазити через огорожі, робити несподівані гаки та обходи.

— Так, звісно, але в цілому він нам відомий. — Генрі дістав аркуш із кишені й розгорнув його на столі. Нахилившись, я побачив, що це карта. — Він виходить через задній двір свого корпусу, обминає тенісні корти по периметру і, дійшовши до лісу, іде не в напрямку Північного Гемпдена, а на схід — до гори Катаракт. Дерева там ростуть густо, сильно не нагуляєшся. На оленячій стежині (Річарде, ти знаєш, про яку я кажу, вона позначена білими каменями) повертає чітко на південний схід. Вона біжить десь трохи більше кілометра, поки не розгалужується на…

— Але ти його пропустиш, якщо чекатимеш там, — встрянув я. — Я з ним часто ходив тією дорогою. Ось тут він ладен повертати на захід, щоб далі пройти в південному напрямку.

— Що ж, якщо дійде до цього, то, значить, ми його пропустили ще раніше, — промовив Генрі. — Бувало, він узагалі чхати хотів на стежину й брів чітко на схід, доки не виходив на шосе. Та я все ж таки розраховую, що він так не робитиме. Погода приємна, йому навряд чи схочеться легкої прогулянки.

— Але ж друге роздоріжжя? Звідки нам знати, куди він там заверне?

— Нам це й не потрібне. Пам’ятаєш, на що воно виходить? На ущелину.

— Ох, — зітхнув Френсіс. Ми надовго замовкли.

— А тепер слухайте, — правив далі Генрі, діставши олівець із кишені. — Він ітиме з університету, з півдня. Ми можемо все це обійти й під’їхати Шостою автострадою, із заходу.

— Візьмемо машину?

— На півдороги. Так. Одразу за звалищем металобрухту, перед поворотом на Беттенкілл, є посипана гравієм бічна дорога. Мені здавалося, що це може бути якась приватна територія, а це значить, що її варто обминати, але сьогодні я був в адміністрації й з’ясував, що насправді це стара дорога для лісозаготівель, що обривається тупиком посеред лісу. Та вона фактично приведе нас під саму ущелину, яка менш ніж за півкілометра від неї. Решту шляху можна подолати пішки.

— А коли ми туди дістанемося, що далі?

— Зачекаємо. Я сьогодні двічі пройшов до ущелини маршрутом Банні від університету, туди й назад. Обидва рази засікав час. Від того моменту, як він покине кімнату, мине не менше як півгодини. Для нас це великий запас часу, щоб дістатися туди в обхід і здивувати його.

— А якщо він не прийде?

— Ну, якщо він не прийде, то ми просто згаємо час.

— А якщо з ним піде хтось із нас?

Генрі похитав головою.

— Я вже про це думав. Погана ідея.