read-books.club » Сучасна проза » Таємна історія 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємна історія"

319
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Таємна історія" автора Донна Тартт. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 80 81 82 ... 180
Перейти на сторінку:
що це станеться саме так: ми вдвох із п’яним Банні, пізно вночі…

— Чому ж? — відказав я. — Тобі просто потрібно…

— Ти вважаєш мене божевільним. Клепки всі погубив. Ніхто не хоче мене слухати, — підвищив він голос.

Він мене лякав.

— Заспокойся. Я тебе слухаю.

— Ну то сідай, — промовив він.

Він закінчив розповідати о третій ночі. Його виклад був п’яним та незв’язним, плутаним і повним образливих самовиправдальних відступів; але я дуже добре все зрозумів. Я вже чув цю історію. Якийсь час ми сиділи, нічого не говорячи. Очі мені сліпила настільна лампа. Гулянка на вулиці й не збиралася закінчуватись, і десь удалині нав’язливо забриніла слабенька ритмічна реп-пісенька.

Тепер Банні дихав шумно, астматично. Його голова похилилася на груди — він раптом стрепенувся.

— Що? — спантеличено перепитав він, ніби хтось щойно підкрався до нього ззаду й прокричав щось на вухо. — А, точно.

Я мовчав.

— Ну от що ти про все це думаєш, га?

Я не знав, як йому відповісти. Сподівався, що він відключиться й про все забуде.

— Чортзна-що. Навмисно придумаєш. Стоп. Так не кажуть. Як правильно, малий?

— Навмисно не придумаєш, — механічно відповів я.

Мабуть, мені пощастило, що не довелося вдавати приголомшеність та шок. Я був настільки розчарований, що мені аж стало зле.

— Так і є, — заплітався язик у Банні. — А міг же бути сусідський хлопчина. Та хто завгодно. Цього не передбачити.

Я опустив обличчя в долоні.

— Можеш розказати кому хочеш, — говорив Банні. — Хоч, блін, меру. Кому хочеш. Мені пофіг. Хай закриють їх в отім гібриді поштамту й тюрми, що в них біля суду. Вважає себе таким розумним, — лепетав Банні. — Якби це був не Вермонт, то він би не спав таким міцним сном, ти вже мені повір. Та комісар поліції у Гартфорді — ліпший друг мого баті. От якщо він про це дізнається… ой що буде. Вони з батею разом навчалися. Зустрічався з його донькою в старшій школі… — Голова Банні понурилась, і він знову стрепенувся. — Господи, — він мало не звалився зі стільця.

Я витріщався на нього.

— А підкинь-но мені той черевик.

Я подав йому взуття і шкарпетку. Якусь мить він їх роздивлявся, а потім запхав у кишені приталеного піджака.

— Ніколи не дозволяй кусатися блощицям.

Із цими словами він пішов геть, не зачинивши за собою двері. Я чув, як він човгає по сходах.

Усі предмети в кімнаті ніби пульсували й віддалялися з кожним ударом серця. Я сидів на ліжку в страшенному тумані й намагався опанувати себе. Із сусіднього корпусу линула диявольська реп-музика, і пара тіней із його даху шпурлялася порожніми банками з-під пива по нещасному гурту хіпі, котрі скупчилися довкруж багаття, розведеного в сміттєвому баку, і намагалися розкурити косяк. З даху полетіла пивна банка, потім інша, яка і влучила з металевим дзенькотом у чиюсь голову. Регіт, ображені крики.

Я вдивлявся в іскри над сміттєвим баком, аж раптом мене прошила якнайприкріша думка. Чому Банні прийшов саме до мене, а не до Клоука, не до Меріон? Виглядаючи у вікно, я зрозумів, що відповідь очевидна, і мене від неї пробрав морозець. Бо моя кімната найближча. Меріон мешкала в Роксбурґу, на протилежному кінці студмістечка, а Клоук — у далекому крилі Дербінстоллу. Жодна з цих локацій не була готова з розпростертими обіймами зустрічати п’яного студента, що непевною ходою шкутильгає поночі. Зате Монмут перебував заледве в десятку метрів, а світло у вікні моєї кімнати впадало в очі й манило його, ніби маяк.

Мабуть, у цьому місці варто було б зауважити, що я почувався розшматованим, насадженим на гачок моральних наслідків будь-якого вибору. Ось тільки нічого такого я не пам’ятаю. Я взув мокасини й спустився набрати Генрі.

Телефон-автомат у Монмуті висів на стінці біля чорного ходу, надто примітно, як на мій смак, а тому я прогулявся до корпусу точних наук, хлюпаючи по росяній траві, де й відшукав усамітнений апарат на третьому поверсі біля хімічних лабораторій.

Дзвінок, мабуть, продзеленчав сотню разів. Ніхто не брав слухавку. Нарешті я з прикрістю натиснув на важіль і накрутив номер двійнят. Вісім дзвінків, дев’ять, нарешті я зітхнув із полегшенням, коли почув сонне «алло» від Чарльза.

— Привіт, це я, — проторохтів я. — Дещо сталося.

— Що? — раптом насторожився він. Я чув, як він сідає в ліжку.

— Він мені все розповів. Щойно.

У слухавці надовго запанувала тиша.

— Алло? — ще раз гукнув я.

— Дзвони Генрі, — різко озвався Чарльз. — Вішай трубку й негайно дзвони.

— Уже. Він не бере.

Чарльз вилаявся під носа.

— Дай подумати. От чорт. А ти зможеш прийти?

— Звісно. Зараз?

— Я збігаю по Генрі й подивлюся, чи вийде викликати його хоча б під двері. Ми повинні встигнути повернутись, поки ти до нас дістанешся. Гаразд?

— Гаразд, — відповів я, але Чарльз уже кинув слухавку.

Коли ми зустрілися у двійнят за двадцять хвилин, то Чарльз повертався від Генрі. Сам.

— Не пощастило?

— Ні, — засапано відповів він. Чарльз іще не розчісувався, а плащ накинув прямо на піжаму.

— Що робитимемо?

— Не знаю. Ходім нагору. Треба щось придумати.

Тільки ми познімали верхній одяг, у Каміллиній спальні засвітилось і вона, заспана, з розпашілими щоками, з'явилася на порозі.

— Чарльзе? А ти що тут робиш? — вона раптом побачила мене.

Збиваючись, Чарльз усе їй пояснив. Вона слухала, мляво затуляючи очі від світла. Камілла була вбрана в чоловічу сорочку, завелику на неї, і я помітив, що витріщаюся на її голі ноги: смагляві литки, тонкі щиколотки та милі, брудні від пилу хлоп'ячі ступні.

— Він удома? — спитала вона.

— Однозначно.

— Певен?

— А де йому ще бути в таку ранню годину?

— Зажди секунду, — сказала вона й підійшла до телефону. — Я зараз дещо спробую. — Вона набрала, трохи послухала, повісила трубку, потім знову набрала.

— Що ти робиш?

— Це код, — відповіла вона, затиснувши слухавку плечем. — Два дзвінки. Повісити. Набрати ще раз.

— Код?

— Так. Він мені одного разу розказав про це. Алло, Генрі, — раптом заговорила вона й сіла.

Чарльз подивився на мене.

— А чорти б мене забрали, — промовив він упівголоса. — Він же не спав увесь цей час.

— Так, — сказала Камілла. Вона прикипіла поглядом до підлоги, недбало погойдуючи ногою. — Добре. Я йому перекажу.

Вона повісила слухавку.

— Каже, щоб до нього прийшов Річард. Негайно. Він тебе чекає. Чому ти на мене так витріщився? — вона сердито поцікавилась у Чарльза.

— Код, правда?

— А що не так?

— Я вперше про нього чую.

— Бо це тупо. Я й не думала.

— Навіщо вам із Генрі таємний код?

— Він не таємний.

— То чому ж

1 ... 80 81 82 ... 180
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємна історія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємна історія"