Читати книгу - "Ігри долі, Анна Квітка"

Левент відвіз Евсун до маєтку. Вона повернулася додому після довгого перебування в лікарні, але відчувала себе чужою у власному житті. В її пам’яті було провалля—останні події стиралися, залишаючи тільки уривки спогадів, які не складалися в єдину картину.

На порозі її зустріла Айше. Очі матері наповнилися слізьми, і вона, не стримуючи емоцій, кинулася до доньки.

— Доню моя, Евсун… люба… — її голос тремтів від хвилювання.

Евсун завмерла, але потім обійняла матір, відчуваючи її тепло.

—Мамо…

Айше подивилася на неї, ніжно торкнувшись її щоки.

— Як ти, люба?

— Добре, мамо. А ти як?

— Все добре, головне, що ти тут, — Айше провела рукою по її волоссю, ніби хотіла переконатися, що це не сон.

Евсун намагалася посміхнутися, але всередині відчувала дивний неспокій. Вона пам’ятала своє минуле, своїх рідних, але… деякі моменти ніби зникли з її пам’яті.

Настав вечір. Відпочити вона не змогла—щось не давало їй спокою. Після довгих роздумів вона вирішила поговорити з Левентом.

Відчинивши двері його кабінету, вона побачила брата, що сидів за столом, втомлено потерши обличчя руками.

— Брате…

Левент підвів голову й одразу зрозумів, що вона хоче поговорити.

— Евсун? Що сталося?

— Відвези мене до Еміра, — сказала вона рішуче.

Левент напружився.

— Евсун, це неможливо.

— Як це неможливо? Левенте, я хочу побачити Еміра!

— Ти не можеш зустрітися з ним…

— Чому? — її голос затремтів.

Левент відвернувся, ніби збирався з думками.

— Тому що він у в’язниці.

Світ перед очима Евсун похитнувся.

— Що?.. — Вона ледве встояла на ногах. — Як? За що?.. Що він зробив?..

Левент зітхнув, розуміючи, що більше не може приховувати правду.

— Він… вбив людину.

Евсун похитала головою.

— Ні… Це неправда… Емір на таке не здатний!

— Евсун…

— Левенте, скажи правду! Емір не міг такого зробити!

Левент важко зітхнув, опустивши голову.

— Він цього і не робив.

— Що?

— Він узяв твою провину на себе…

Настала тиша. Евсун не могла повірити в почуте.

— Що?..

— Послухай, Евсун… Емір зробив це заради тебе.

Евсун похитнула головою, ніби намагаючись заперечити це.

— Що значить «заради мене»? Він… він занапастив себе! Ні, так не можна!

Вона рвучко повернулася до дверей, маючи намір піти прямо зараз. Але Левент швидко зачинив їх перед нею.

— Евсун, зупинись. Суд уже відбувся. Еміру призначили термін. Навіть якщо ти зараз підеш і зізнаєшся, ніхто тобі не повірить.

Евсун затремтіла, відчуваючи, як їй не вистачає повітря.

— Який термін?.. — її голос зірвався.

— Десять років…

Її ноги підкосилися. Вона ледь не впала, схопившись за стіну.

Левент одразу підбіг до неї.

— Ти в порядку?

Евсун тяжко дихала, намагаючись упоратися з бурею емоцій.

— Мені… Мені треба побути самій…

Вона вийшла, не чекаючи відповіді, залишивши Левента наодинці з власними думками.

⸻

Тим часом у в’язниці.

Еміра перевели до загальної камери. Він мовчки стояв біля маленького вікна, вдивляючись у темне небо.

Усередині нього панувала порожнеча. Йому не вистачало Евсун. Її голосу, її усмішки, її очей…

Він скучав за нею.

І щоразу, коли він заплющував очі, він бачив тільки її.