Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

Едмунд простягнув ручки й обняв місіс Гедж за пухку шию, а вона гучно розцілувала його у круглі й рум’яні, як яблучка, щічки. Тут Лілліан і сказала:

— Я емігрую.

Того ранку місіс Гедж заходилася сльозами щоразу, як дивилася на Едмунда.

Лілліан охопило зухвале бажання лишити майбутнє на ласку випадку, тож вона порвала аркуш паперу на акуратні квадратики й виписала всі варіанти, які спали на думку — Нова Зеландія, Австралія, Південна Африка, Родезія, Канада — поклала у свій найкращий капелюшок (темно-синій, солом’яний, без крисів, із білою шовковою камелією), заплющила очі й витягнула свою долю. Так і вийшло, що одного прохолодного осіннього дня вона сіла у Ліверпулі на «Міннесоту», корабель Канадських тихоокеанських трансатлантичних ліній, що прямував до Монреалю. Лілліан, із усе тим же найкращим капелюшком на голові, підсадила Едмунда вище, щоб він попрощався із країною, у якій народився. Френк і Нелл розмахували з берега руками, як вітряки, щоб вона їх побачила; Френк махав однією рукою, бо другою притримував Кліффорда, аби той попрощався зі своїм єдиним двоюрідним братом. Едмунд крутився і вовтузився. Він був у захваті від барвистих прапорів, духового оркестру і запаморочливого відчуття, що з ним діється щось нове. Нелл зіпсувала все сльозами; Лілліан із нижньої палуби добре бачила, що сестра зайшлася риданням. У Лілліан серце краялося — якби ж то вона могла втекти серед ночі, не сказавши ні слова... з іншого боку, якби Неллі не стала така холодна, то й їхати не довелося б. Коли корабель відчалив, Лілліан притислася вогким лицем до пухкої шийки Едмунда.

Лілліан два роки прожила у французькій дільниці Монреаля, у кімнаті над пекарнею, де працювала. Пекарня належала м’якому товстунові на ім’я Антуан, який благав її вийти за нього заміж із першого ж тижня їхнього знайомства. Лілліан подобалася доброзичлива дільниця, подобалося слухати, як маленький Едмунд базікає із друзями французькою, яку опанував, мов рідну, подобався хлібний дух, від якого прокидалася вранці — запах піднімався від печей унизу, над якими чаклував Антуан. Проте врешті вона вирішила, що шкода заїхати так далеко, аби врешті вдовольнитися крихітною кімнаткою, та й пропозиції пекаря почали її стомлювати: вона боялася, що врешті погодиться. Лілліан уже раз лишала все позаду, й удруге було легше. Якогось дня вона спакувала валізку і купила їм квиток на потяг Канадської тихоокеанської залізниці, а коли клерк спитав «Як далеко їдете, мадам?», вона не знайшлася, що відповісти, бо про це не замислювалася, тож урешті стенула плечима і сказала:

— До кінця, будь ласка.

Штат Онтаріо за вікном потяга тягнувся у нескінченність — кілометри й кілометри води і дерев, — аж доки їм не почало здаватися, що на цілому велетенському континенті нічого іншого й немає, та щойно Лілліан сказала Едмундові «Я навіть не думала, що на світі є стільки дерев», як ліси порідшали, вода стала висихати, й не встигли вони бровою повести, як виїхали у прерії, й безкраїй океан пшеничних полів тягнувся навіть довше, ніж дерева і води Онтаріо. Коли їхній потяг уночі перетнув Саскатчеван і в’їхав у Альберту, Лілліан сиділа в оглядовому вагоні, дивилася, як над нескінченними преріями велетенським жовтим ліхтарем сяє місяць, і думала про дім на Ловтер-стрит. У Монреалі Лілліан не полишало відчуття, що вона врешті повернеться, але тепер, коли вони від’їжджали все далі й далі від східного узбережжя, вона зрозуміла, що вороття нема — ані до Монреаля, ані до Англії, ані тим паче на Ловтер-стрит. Її охопило почуття вини, й вона вирішила зранечку написати Нелл, бо доти нічого сестрі не писала. Проте вона чомусь так і застрягла на «Дорога Нелл, як ти?» й урешті полишила ці спроби, коли вони проїхали Калгарі, й за вікном, як листівка у рамці, прозирнула зелена стьожка льодовикових вод. А тоді почалися гори.

Вони зійшли з потяга у Банфі, бо Лілліан більше не могла просто дивитися на Скелясті гори, не спробувавши їх на смак і не вдихнувши гірського повітря. Вона розкинула руки й зі сміхом закружляла на платформі, так що Едмунд аж злякався, що мати впаде на колії.

Вони лишилися у Банфі на тиждень, ночували у дешевому готельчику, блукали підніжжям Сірчаної гори, заплатили чоловікові, який возиком підкинув їх до озера Луїза, де вони оглянули льодовик і походили навколо зеленого озера, Лілліан могла б там і назавжди лишитися, проте врешті вони знову сіли на потяг, бо раптом у кінці лінії на них чекає щось іще краще?

У Ванкувері Лілліан влаштувалася працювати на пошті, і сотні листів, що проходили щодня через її руки, ятрили почуття провини, тож вона почала ще кілька листів до Нелл. Одного разу вона навіть дійшла до питання, чи є у Кліффорда брати і сестри, перш ніж пошматувати листа і кинути в багаття. Нащо марнувати час на листи, якщо її будь-якого дня може вжалити ґедзь, і тоді вона спакується й переїде, а відповідь Нелл перетне цілий континент і її не знайде? Лілліан була надто сумлінною робітницею пошти, щоб збільшувати гору листів без адресата, тож знову відклала лист. Може, вона стільки понаписувала за війну, що більше в ній листів не лишилося. Врешті вона відправила телеграму: «У мене все добре. За мене не хвилюйтеся», — послання незадовільне, але ні на що краще вона не спромоглася.

Уже відправивши повідомлення, вона раптом згадала, що про смерть Альберта вони теж довідалися з телеграми, і захвилювалася — ану ж бо у Нелл станеться серцевий напад, як побачить чергову телеграму? Але було вже пізно, та й у Лілліан з’явилися інші клопоти. Вона погодилася вийти заміж за саскатчеванського фермера, імпозантного вдівця, що приїхав до Ванкувера на весілля друга й зайшов на пошту купити марку й відправити матері на ферму листівку.

— Ніхто їй ніколи не пише, — знічено пояснив він. — Її знайомі ніколи нікуди не їздять. Вона й сама далі Саскатуна не бувала.

— Саскатуна? — перепитала Лілліан.

Так, як то водиться, зав’язалася розмова, і вона тяглася, доки не прийшов начальник Лілліан і не сказав:

— Місіс Валентайн, хотів би нагадати, що вам платять не за теревені.

Лілліан втягнула щоки, щоб не розсміятися, а імпозантний фермер припідняв капелюх, усміхнувся їй і пішов із черги, що вже встигла зібратися до її віконця.

Коли Лілліан надвечір вийшла з роботи, вулиці були слизькі й лискучі від дощу, і ліхтарі