Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

сіяли жовте світло, що завжди навіювало їй меланхолію, вірну супутницю злив і сутінків. Вона саме намагалася відкрити парасольку, коли саскатчеванський фермер вийшов із тіней, знову припідняв капелюха і дуже ґречно спитав, чи не дозволить вона провести її додому. Вона опустила тонку долоню на його кремезну руку і підняла парасольку вище, щоб захистити від дощу їх обох (фермер був дуже високий), а він провів її аж до пансіона, власниця якого, місіс Райчевич, наглядала за Едмундом після школи. Лілліан уже дізналася, як звати фермера, тож сказала:

— Едмунде, це містер Доннер.

Піт Доннер присів і сказав:

— Привіт, Едмунде, можеш звати мене Піт.

Але Едмунд його так ніколи не називав — той став йому «татом» чи не від того ж дня, коли мати з ним побралася.

Піта Доннера здивувало, як швидко нова дружина призвичаїлася до життя на фермі; навіть перша сувора зима не зіпсувала їй гумору, а влітку вона прокидалася вдосвіта, годувала курей, доїла корову й, наспівуючи собі під ніс, готувала сніданок Піту і робітникам, Джозефові та Клаусу, які жили у сараї за городом. Залізничні колії пролягали просто через маєток Доннерів, і наступного літа він кілька разів бачив, як вона сиділа і дивилася на нескінченні вервечки товарняків із зерном, які тягнулися через прерії. Коли вона проводжала поглядом поїзди, у неї на обличчі з’являвся такий мрійливий вираз, що Піт потай боявся, чи не покине його дружина. Того літа вони вечорами сиділи на ґанку великої дерев’яної ферми під місяцем, схожим на ті товсті гарбузики, які мати вирощувала на грядках, а Лілліан розповідала йому про Рейчел і Нелл, про Едмундового батька і те, чому його від усіх приховувала. Отоді Піт Доннер справді злякався, бо зрозумів, яка його дружина сильна. Те, що вона розповідала йому про Англію, не давало підстав припускати, що вона схоче туди повернутися, але він усе одно про всяк випадок спитав. Вона розреготалася:

— Не мели дурниць.

Наступної зими вона у віці 36 років народила сина, якого назвали Натаном — на честь Пітового батька.

Натан був геть несхожий на свого зведеного брата, їхню спорідненість видавала тільки нижня губа, що випиналася капризно, як у дівчинки: така сама губа була в Ади, а до того — у її матері. Хлопчики росли друзями, і коли Едмунд був малий, вірили, що колись оброблятимуть ферму разом, а коли Едмунд поїхав у Торонто вивчати англійську літературу, Натан хвилювався, що брат не повернеться. Коли їм повідомили, що Едмунд зник на бойовому вильоті, Натан кілька тижнів був сам не свій, бо не міг уявити майбутнього, у якому брата не буде.

Однак те майбутнє все одно настало. Натан із часом, як і належить, одружився, і в нього народилося двоє дітей. Найстарша, Елісон, вивчилася на юриста і переїхала в Оттаву працювати на уряд. Майже одразу після того, як вона поїхала в університет, Натан загинув у нещасному випадку на фермі. Піт Доннер помер від раку легенів ще у 1950-ті. Елісон завжди зі сміхом казала, що родини не заведе й на фермі не житиме, а ось її молодший брат, Енді, зробив і те, і те — очолив ферму після смерті батька й побрався із дівчиною з Вінніпега на ім’я Тіна.

Це було у 1965 році — Лілліан тоді вже перебралася у стару хижу, де колись жили Клаус і Джозеф. Енді спеціально для неї її переобладнав. Вона сказала, що вже готова померти, але на це знадобилося ще чимало часу, власне кажучи, десять років, і за цей час артрит і біль скрутили її в химерну дугу.

Дружина Енді, Тіна, вечорами часто приходила посидіти з Лілліан. Вона народила одного за одним трьох синів — найстаршенького, Едді, назвали на честь Едмунда, потім з’явилися близнята Нат і Сем, а тепер на підході був четвертий. Вона жартувала, що приходить до Лілліан відпочити від дітей, хоча обидві знали, що це не так. Тіна одразу стала улюбленицею Лілліан. То була вишукана, як статуетка, дівчина із ясними очима й білявим волоссям, яке вона збирала у хвостик, щоб ніщо не відволікало від чітких ліній обличчя. Улітку вона вкривалася ластовинням, ніби на неї плюснули золотою фарбою, а взимку шкіра ставала біла, як молоко, а ще в ній було стільки енергії, що інколи здавалося, ніби та вихлюпується назовні і стоїть у домі, навіть коли господиня не на фермі. Лілліан здавалося, що в Тіні, як і в Альберті, більше світла, ніж у пересічній особі.

Одного весняного ранку Тіна, сильно вагітна своєю четвертою й останньою дитиною, визирнула з вікна ферми й побачила, що від хижі здіймається дим. Вона гукнула матері Енді, що жила з ними, аби та пригляділа за малими, і тяжко потрюхикала до хижі, а діставшись туди, виявила, що Лілліан згодовує грубці папір із картонної коробки у неї в ногах. Обгорілий клапоть паперу випурхнув із вогню, і протяг приніс його Тіні під ноги. Вона підняла його і прочитала: «Я давно хотіла написати...». Решта згоріла.

— Прибираю перед смертю, — життєрадісно гукнула їй Лілліан.

— Ви ж не збираєтеся піти, так і не побачивши малого? — з осудом спитала Тіна. Лілліан тільки розсміялася. — Типун вам на язик.

Лілліан підкинула у грубку ще паперу і всміхнулася різкому весняному сонцю.

— Я й так уже зажилася, а по смерті буду з дітьми. Будь-яка мати хоче бути з дітьми.

Тіна розсміялася:

— Тільки не весь час.

Коли Лілліан закінчила, Тіна зробила їм какао. Лілліан сказала:

— Давно хотіла тобі це віддати.

Вона взяла світлину у гарній срібній рамці, що стояла в неї на комоді, і вклала в руки Тіні Доннер. Тіну розчулював цей пронизливий портрет покійних брата і сестри (у неї в самої брат загинув малим у нещасному випадку), тож вона заплющила очі, щоб не розплакатися — не тільки тому, що мертві діти її засмучували, а й тому, що вона розуміла: Лілліан не жартує, коли говорить про смерть.

Коли Тіна встала, щоб іти, то поплескала себе по животу:

— Я так і знаю, що це знову хлопчик. Не судилися мені дівчатка. Як ви думаєте, як його назвати?

Лілліан трошки подумала і сказала:

— Може, на честь Едмундового батька?

На похороні Тіна Доннер усі очі виплакала, і люди казали, що втішно бачити молодих, які так шанують старших (звісно, казали це переважно старші).

— Я її дуже любила, — Тіна струснула