Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

виконували бронзові наконечники стріл, що підтверджується фактом використання в Ольвії ще в VI ст. до н. е. полісної «монети» в вигляді дволопатевих наконечників стріл. Унаслідок обміну металеві вироби доставлялися на чималі відстані від місця виготовлення, чому значною мірою сприяло використання коня для їзди верхи, що значно збільшило рухливість населення у передскіфський час.

Екстенсивна економіка номадизму не була спроможна викликати значний розподіл праці в степовому середовищі, крім торгівлі, і штовхала кочівників на встановлення різноманітних зв’язків із землеробами.

Економіка Скіфії

Михайло Відейко

Історія економіки Скіфії, або, радше, скіфського часу, починаючи з VIII–VII ст. до н. е. налічує кількасот років. Це були часи, коли наявні системи життєзабезпечення — хліборобство, тваринництво ще були дуже залежні від природних умов. З іншого боку, вже існували спільноти, які спробували убезпечити себе від примх природи, створивши державні інституції — це дозволяло їм неодноразово переживати кризові явища. Скіфи існували на пограниччі з такими спільнотами, вели з ними справи і неодноразово намагалися поставити їх під свій контроль або пограбувати — часом досягаючи успіхів. По тому давні держави, бажаючи покласти край подібним зазіханням на власний добробут, завдавали удари (іноді досить дошкульні) — у відповідь: від походу Дарія І до рейдів понтійських військ під проводом Діофанта або римлян Тиберія Плавтія Сильвана. З іншого боку, скіфи виявилися корисними партнерами для «цивілізованих» суспільств, яким життєво необхідні були раби та найманці для ведення нескінчених війн. Викладені вище обставини також зумовили певні особливості економіки цього часу.

Нижче ми розглянемо основи життєзабезпечення скіфів — хліборобство, тваринництво, а також нехарчову сферу виробництва — від домашніх промислів до різноманітних ремесел. З-поміж останніх вилучено металургію та ковальство — ці галузі виробництва «раннього залізного віку», як особливо важливі докладно розглянуто у окремому розділі, так само, як і питання торгових шляхів і торгівлі[50]. Поза розділом залишено також питання «військово-грабіжницької» економіки[51], яка в умовах періодичної нестачі ресурсів стала доповненням до традиційних систем життєзабезпечення.

Скіфський хліб

Перелік скіфів, складений Геродотом близько двох з половиною тисячі років тому, містив принаймні два племені, які були причетні до землеробства: це скіфи-орачі та скіфи-хлібороби. Історики та археологи новітніх часів розміщують їх на північ від «скіфів царських» у яких вбачають кочовиків, основою економіки яких було тваринництво. У цю просту і зрозумілу картину археологічні джерела вносять певний безлад: виявляється, що матеріальна культура пов’язаних з хліборобством «скіфів» настільки відрізняється від способу життя мешканців степів, що постає питання: а чи були ті перші скіфами взагалі? Виявляється також, що на території Таврики, у північно-західній її частині, теж були скіфи, які займалися хліборобством. На додачу, виявилося, що сини степів також вирощували зернові.

Але це ще не все. Довгий час вважали, що скіфи — орачі та хлібороби — виробляли зерно на продаж, збуваючи його еллінам. Палеоботанічні дослідження показали, що у Лісостепу, де мешкали згадані племена, відомі переважно плівчасті пшениці та ячмінь, які навряд чи реально було збути еллінам (це зараз плівчасті пшениці користуються шаленим попитом як «здорова їжа». Забудемо на хвилину логістику, адже відомо, що транспортування товарних партій зерна у античні часи здійснювали виключно водою, а основна артерія Скіфії тих часів — Борисфен все ще була перекрита порогами. Ті ж палеоботанічні відомості свідчать що зерно, придатне на експорт скіфи вирощували у двох регіонах: на Нижньому Дніпрі та Північно-Західній Тавриці — у обох випадках не раніше ІІІ ст. до н. е. І в обох випадках була присутня можливість транспортування врожаю по воді.

Однак у будь-якому разі в межах Скіфії та її найближчих околицях зерна вирощували достатньо, аби прогодувати і себе, і сусідів. Уже за тисячі років до появи скіфів-орачів на тій самій території носії трипільської культури налагодили систему хліборобства, за якої 30 осіб, задіяних у польових роботах могли прогодувати ще 70. За час, що минув із тих часів, продуктивність праці у сільському господарстві зросла, адже настала доба залізного рала і залізних серпів.

Орні знаряддя із залізними елементами у будь-якому випадку забезпечували швидшу і кращу оранку, аніж просто дерев’яні знаряддя. Недаремно, мабуть, серед небесних дарів у скіфській легенді згадано плуг (поруч зі зброєю — сокирою-секирою та чашею). Залізні серпи прискорили збирання врожаю: порівняльні жнива показали їх перевагу над трипільськими моделями, оснащеними крем’яними вкладнями у 1,5 рази. Це означає, що менше людей, задіяних у хліборобстві, могли забезпечити більшу кількість співплемінників, створити надлишковий продукт, одне слово, забезпечити зріст ВВП.

Останній, щоправда, так само залежав від кліматичних змін, як і в неоліті чи мідному віці, тому зміни в оточуючому середовищі, які відбулися у ІІІ ст. до н. е., суттєво «обвалили» цю галузь економіки. Одначе так сталося не в усіх регіонах — прикладом тому є згадані вище місцевості на Нижньому Дніпрі та у Тавриці, де скіфське хліборобство не лише пережило кризу, а й розквітло, як товарна галузь, орієнтуючись на перспективні ринки Еллади та Риму.

Зернові у Скіфії споживали всі, навіть кочовики, для яких каша та юшка були повсякденним харчем. Щоправда, вони задовольнялися переважно ячменем та просом, які самі і вирощували. Подрібнювали їх на кам’яних зернотерках — досліди показали, що на подрібнення 8–10 кг сухих зерен слід витратити від 2 до 2,5 годин, при тому щоденний раціон дорослої людини становив 0,8–1 кг крупи або борошна. Хліб не був загальнопоширеним продуктом — той же Геродот повідомляв про те, що не всі скіфи його випікають.

Тваринництво

Край, де жили царські скіфи, Геродот назвав Скіфською пустелею. При цьому він мав на увазі, вірогідно, відсутність там поселень чи міст, бо описуючи «пустелю» зауважив, що у ній багато трави, річок. Власне, трава і вода — основні ресурси для тваринництва. У степовій смузі в ранньому залізному віці набуло поширення кочове тваринництво. Про це виразно свідчать структура стада та картографування поширення археологічних пам’яток (поховань та поселень).

У стаді кочовиків кількісно (до 2/3) переважає дрібна рогата худоба, решта припадає на коней та велику рогату худобу. Це відкриває можливості випасання стада узимку, коли в Понтійських степах, чи то пак, Скіфській пустелі випадає сніг. Адже коні та корови, витоптуючи сніг, відкривають доступ до трави вівцям, які доїдають решту. Таке можливо у приморській смузі де снігу відносно небагато і тепліше взимку, аніж на півночі. Відповідно розташовані і поселення: зимівники ближче до моря, а літники — подалі на північ, на межі з лісостепом. Адже там влітку не так спекотно і не вигорає трава, не пересихають річки. Водні ресурси теж важливі, адже худобу та овець слід напувати кілька разів на день. У цьому відношенні річкова система у степовій смузі України створює непогані умови для такого виду господарювання.

Проведені дослідниками підрахунки вказують на те, що у скіфський час у степовій смузі теоретично могло прогодуватися понад 600 тисяч скіфів, використовуючи продукти кочового тваринництва. Це, ясна річ, максимальна цифра, яка приблизно відповідає наявним відомостям стосовно кочового населення причорноморських степів XVII–XVIII ст. Однак ці відомості малюють далеко не ідеальну картину постійної боротьби за виживання та хронічну нестачу ресурсів для кочового господарства, його вразливість від посух, холодних зим,