Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

був Джилмен цієї ночі, як він дістався свого ліжка, не залишивши слідів у коридорі, і як у його помешканні в мансарді з’явилися брудні «відбитки ніжок» — усі ці питання лишалися без відповіді. А ще ж були темно-бузкові сліди у нього на шиї, наче Волтер намагався себе задушити. Він приклав руки до шиї, однак синці не відповідали розмірам його пальців. Поки друзі розмовляли, до них у кімнату зазирнув Дероше і повідомив, що перед світанком чув над головою якийсь страшенний грюкіт. Ні, одразу після полуночі на сходах нікого не було, проте близько того часу він, здається, чув легкі кроки у мансарді, а ще скрадливий поступ на сходах, і це йому дуже не сподобалося. Дероше додав, що для Аркгема настала дуже погана пора, а тому молодому джентльменові було б краще вдягти хрестик, що його дав Джо Мазуревич. Навіть удень може бути небезпечно, бо на світанку в домі лунали дивні звуки — дуже схожі на дитячий плач, який урвався, наче хто силоміць змусив дитину замовкнути.

Джилмен увесь ранок просидів на лекціях, одначе ніяк не міг зосередитися на навчанні. Юнака охопило передчуття чогось недоброго — здавалося, його підстерігає якийсь нищівний удар. Опівдні Волтер пообідав в університетській їдальні; очікуючи на десерт, узяв із сусіднього столика залишену кимось газету. Джилмен так і не скуштував десерту, бо допис на першій шпальті газети змусив його скам’яніти і відчути слабкість, він спромігся лише розплатитися і почвалати до кімнати Елвуда.

Газета повідомляла, що минулої ночі в районі Орнової пристані зник дворічний син місцевої пралі Анастасії Волейкової. Як з’ясувалося, мати дитини якраз чогось подібного і боялася, однак пояснювала свої страхи так химерно, що ніхто не сприймав їх усерйоз. За її словами, з початку березня вона у тих місцях подеколи бачила Бурого Дженкіна, з гримас і хихотіння якого вона зрозуміла, що її маленького Ладісласа обрали за жертву для страшного шабашу Вальпургієвої ночі. Вона попросила свою сусідку Мері Чанекову залишитися ночувати в її кімнаті, аби захистити дитину, але та побоялася. Не було сенсу звертатися до поліції, адже полісмени не вірять у такі речі. Скільки вона пам’ятає, тут щороку викрадають дітей. Її приятель Піт Стовацький теж не захотів допомогти: дитина, мовляв, йому тільки заважала.

Але що змусило Джилмена обливатися холодним потом, то це повідомлення про двох гультяїв, що проходили повз пристань саме після полуночі. Ті двоє визнали, що були напідпитку, однак божилися, що бачили, як троє дуже дивно вбраних людей крадькома завернули у темний провулок. За їхніми свідченнями, ті троє були: величезний негр у балахоні, дрібненька бабця в якомусь дранті і білий молодик у піжамі. Стара тягла за собою молодика, а під ногами у негра крутився забрьоханий ручний пацюк.

Увесь день Джилмен просидів заціпенівши, у такому стані його і застав Елвуд, який повернувся додому, уже знаючи з газет про цю подію і зробивши невтішні висновки. Тепер жоден з приятелів не мав сумніву, що вони опинились у вирі дуже серйозних і страшних подій. Між нічними жахіттями й об’єктивною реальністю виникали якісь страшні й немислимі зв’язки, і лиш постійна пильність могла відвернути ще більший жах. Рано чи пізно Джилмену доведеться звернутись до лікаря, але краще не зараз, коли всі газети пишуть про викрадення дитини.

Залишалося цілком незрозумілим, що сталося насправді, і Джилмен з Елвудом пошепки обмінювались найнеймовірнішими припущеннями з цього приводу. Чи могло бути так, що Джилмен несвідомо досяг більшого у вивченні простору і його вимірів? Чи міг він переходити з нашої планети до інших світів, про які ніхто не мав жодного уявлення? Де він міг бути — якщо взагалі десь перебував — у ті ночі диявольських підступів? Ревіння темної безодні — зелений схил пагорба — тераса виграє барвами веселки — потяг до незнаних зірок — нестримний чорний вихор — Чорний чоловік — брудний завулок і сходи — стара відьма і маленьке кошлате страхіття — скупчення бульбашок і маленький багатогранник — дивна засмага — рана на зап’ястку — незрозуміла статуетка — брудні ноги — сліди від пальців на горлі — страхи й вигадки забобонних іммігрантів — що усе це могло означати? Як це взагалі може укластися в уявлення здорової людини?

Уночі ніхто з них не зумів заснути, але наступного ранку обоє пропустили заняття і подрімали. Настало тридцяте квітня, після заходу сонця мав початися безбожний Шабаш, якого так боялися місцеві старожили і забобонні чужинці. Мазуревич прийшов додому о шостій і розповів, як люди з фабрики шепотілися, що Вальпургієва оргія має відбутися в темному байраку за пагорбом Медоу-Гілл, де серед пролисини стоїть стародавній білий камінь. Дехто навіть радив поліції шукати дитину Волейкової саме там, однак ніхто не вірив, що полісмени дослухаються до таких підказок. Джо наполіг, аби «бідолашний молодий джентльмен» повісив на шию розп’яття на металевому ланцюжку, і Джилмен, аби заспокоїти чоловіка, начепив хрестик та сховав його під сорочкою.

Пізнього вечора, приспані ритмічними молитвами Мазуревича, обидва студенти куняли у кріслах. Джилмен майже заснув, але, схоже, його навдивовижу гострий слух вловив якісь ледь чутні моторошні відголоски за звичними звуками старого будинку. Його пройняли якісь нездорові спогади про вичитане в Некрономіконі та Чорній книзі Азатота, і він спіймав себе на тому, що розгойдується і відбиває такт під блюзнірські ритми найнечестивіших ритуалів шабашу, ритми, що беруть початок з-за меж того, що ми називаємо часом і простором.

Раптом він зрозумів, до чого дослухається — до сатанинських наспівів зі свята у далекій чорній долині. Звідки він міг так добре знати, що буде у них далі? Звідки було йому знати, в яку саме мить Нагаб з її вірним помічником мають внести слідом за чорним півнем і чорним козлом наповнену по самі вінця кров’ю чашу? Джилмен помітив, що Елвуд заснув, і спробував окриком його розбудити, однак щось наче заціпило йому рота, він більше не володів собою. Невже він все-таки розписався у книзі Чорного чоловіка?

А потім його гарячковий, неможливо гострий для звичайної людини слух вловив якісь нові слабкі звуки, принесені вітром. Звуки пролетіли не одну милю через поля й гори, та він все одно їх упізнав. Певно, уже розкладали вогнища, і танцюристи готувались до танцю, то як він міг не піти? Що за дивна сила володіла ним? Математика — фольклор — ветхий будинок — стара Кезая — Бурий Дженкін… І тут він помітив, що неподалік його кушетки у стіні пацюки прогризли нову діру. Інший звук перекривав далекі наспіви і молитви Джо Мазуревича поблизу — хтось обережно, але наполегливо шкрябав за дерев’яною стіною; Джилмен тільки сподівався, що світло не погасне. І тут з пацючої нори вигулькнула ікласта бородата мордочка, як нарешті зрозумів Джилмен, то була страхітлива і водночас карикатурна подоба обличчя старої Кезаї, і тої ж миті він почув, як хтось тихенько вовтузиться під дверима.

Простір перед Джилменом вибухнув криком нескінченного мороку безодні, він почувався безпорадним у потоці безформної маси веселкових пухирців. Попереду мчав маленький мінливий багатогранник, а збурену порожнечу пронизували звуки, які наздоганяли один одного і лунали дедалі гучніше: здавалося, їх звуковий малюнок провіщав якусь невимовну і нестерпну кульмінацію. Схоже, Джилмен знав, що має бути далі — дивовижний вибух ритму Вальпургієвої ночі, у космічному тембрі