Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

Андроїд вивчав посвідчення Ніки, кидаючи недовірливий погляд в її бік. Його металеві пальці трохи поскрипували, коли він обережно повертав документ, перевіряючи кожну дрібну деталь.

——— То ви — адвокат? — запитав раптом він.

Його голос звучав досить натурально, хоча в ньому бракувало людського тепла. Штучний інтелект, що керував ним, аналізував кожне слово, кожен рух, скануючи Ніку у фізичному та емоційному плані. Її посмішка вже була проаналізована й класифікована, як спроба встановлення довіри.

——— Так, все вірно, — відповіла вона, змусивши себе посміхнутися ще раз.

Майже миттєво її розумні окуляри видали попередження про те, що пульс сильно прискорився. Проте вона закрила його, не бажаючи привертати зайвої уваги андроїда. Бо знала: навіть цей маленький жест міг бути розцінений, як підозрілий.

Андроїд і справді на мить завис. Його внутрішні процесори аналізували відповідь. Він залишався абсолютно нерухомим, а повітря навколо здавалось важким через тишу, яку переривало лише слабке гудіння його моторів.

——— Але ж ви адвокат по сімейним справам. Навіщо вам зустрічатися із затриманим під номером 313-065?

Кожне його слово було настільки бездоганно вимовлене, що відчувалося, ніби він не просто розпитує, а обчислює ймовірність того, що вона може брехати.

——— Згідно зі статтею 6 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", адвокат має право здійснювати адвокатську діяльність у всіх видах правовідносин, включаючи кримінальні справи, при умові, що має відповідну ліцензію та був зареєстрований у Єдиному реєстрі адвокатів України, — відповіла вона чітко.

Андроїд нахилив голову під незвичайним кутом, і його електронні очі зосередилися на Ніці ще пильніше. Здавалося, що в цю мить його системи обробляли десятки параметрів, перевіряючи правдивість її слів.

——— І у вас є така ліцензія? — знову запитав він, і його очі тепер світилися ще сильніше. 

——— Є, — впевнено кивнула вона головою.

——— Я маю перевірити цю інформацію.

Металеві суглоби кінцівок андроїда ледь чутно клацнули. Він рушив до важких залізних дверей та відчинив їх з виразним шипінням гідравліки. Коли двері знову зачинилися за його спиною, важка тиша опустилася на ґанок. Ніка залишилася сама. Тільки патрульні дрони невпинно кружляли над слідчим ізолятором.

Один із них раптом опустився нижче. Його камера сфокусувалася на Ніці. Але вона лише зітхнула. Тонкий промінь лазера пробіг по її силуету, скануючи кожен сантиметр її тіла. Це викликало в неї легке роздратування. До тих, що літали по Києву, Ніка вже давно звикла і не звертала на них уваги. Але ці були надто активними. Ще й втома давала про себе знати. Для того, щоб зустрітися з тим, на кого вказав Санні, їй довелося їхати чи не через всю Україну, перенісши всі заплановані зустрічі на інший день. Із собою дівчина взяла тільки свій планшет та розумні окуляри. Все іншим здавалося зайвим і недоречним в дорозі.

Слідчий ізолятор виглядав, як неприступна фортеця. Високий паркан із вбудованими плазмовими прожекторами огортав територію з усіх боків. Зверху, над цим парканом, височів захисний купол — мерехтливе, майже прозоре енергетичне поле, яке блокувало будь-які спроби перехоплення або передачі інформації. Це було технологічне диво, спроектоване для ізоляції будь-яких цифрових потоків. Невидимі силові бар’єри доповнювали купол, блокуючи навіть найменші сигнали. Спецтехнології вивели це місце на рівень, де будь-яка хакерська атака чи втручання було неможливим. Тут панувала повна тиша. 

Увесь ізолятор функціонував на базі розпізнавання облич, безконтактного сканування ДНК і кібербар'єрів, що робили цей простір недосяжним для зовнішніх чинників. Планшет Ніки був безсилим у такому просторі — жодна мережа, жоден сигнал не могли проникнути сюди. 

Коли двері із шипінням відчинилися, з них вийшов андроїд. Його металеве обличчя було абсолютно беземоційним, а його рухи — надто плавні й точні, щоб бути людськими. Він повернув посвідчення Ніки і промовив холодним, але трохи м’якшим тоном:

——— Ідіть за мною.

Вони йшли довгим коридором. Підлога, зроблена зі спеціального шумопоглинаючого матеріалу, лише ледь чутно видавала звуки під їхніми кроками. Світло над ними мерехтіло холодним, білим відтінком. Металеві стіни коридору відбивали слабке світіння енергії, що текла крізь прозорі панелі уздовж стелі, живлячи бар'єри та інші системи захисту. 

Зрештою вони увійшли до невеликої кімнати. Її простір був простим, але водночас тривожно технологічним: кімната мала двоє дверей, і міцне скло посередині розділяло її на дві частини. Воно було прозоре, але з певним відблиском, який свідчив про його надпотужність. Це був ще один бар’єр, здатний витримати будь-яку атаку. Світло над ними миготіло так само холодно, як і в коридорі.

Невеликі металеві столики стояли біля скла з обох боків, за ним — пара стільців. В кожному кутку кімнати були андроїди зі зброєю. Їхня присутність була тихою, але вони уважно спостерігали за всім, готові втрутитися в разі найменшої загрози. 

І Ніка мовчки сіла на стілець. Її пальці нервово стукали по екрану планшета, намагаючись упоратися з тягарем ситуації. 

Коли двері з іншого боку кімнати відчинилися, у простір увійшов чоловік у тюремній уніформі — худорлявий, з втомленим обличчям. Його погляд ковзнув по Ніці, різкий і оцінюючий, перш ніж він кинув:

——— Ви — не мій адвокат.

——— Ні, — відповіла Ніка.

Її голос був спокійний, але з ноткою прихованої тривоги. Вона встала і підійшла ближче до скла, відчуваючи, як кожен її рух посилює напругу в повітрі. 

——— Я прийшла, щоб у вас дещо запитати. Мене звати Ніка.

Чоловік на іншому боці кімнати втупився в планшет Ніки з легким недовір’ям, яке промайнуло в його очах.

——— Борис, — з деяким сумнівом представився він. — Що ви хочете дізнатися? Я гадав, що преса вже все розповіла. Вони навіть псевдонім мені вигадали — Технар. Хоча з технікою я завжди був на «ви». Ніколи не розумів, як і що воно там працює.