Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

На це Ніка ледь помітно посміхнулася, на мить відволікаючись від тривожного відчуття, що наростало в ній. Вона змахнула пальцем по екрану планшета і показала Борису фотографію рукавичок, створених з вбудованими нейроінтерфейсами та купою різних датчиків.

——— Але ж це ви зробили, чи не так? — запитала вона, дивлячись йому прямо в очі.

Погляд Бориса на мить зупинився на екрані. Його брови ледь помітно сіпнулися, видаючи слабкий шок. Він спробував приховати цей вираз, але Ніка вже встигла все помітити.

——— О, — його погляд став похмурим, — то ви родичка когось із жертв?

Після цього чоловічі пальці ковзнули по лобі. Хоча піт був ледь помітний, рухи видавали нервозність. Борис сів за стіл. Потім почав теребити манжети уніформи, розправляючи складки тканини, які, здавалося, його дратували. Його пальці працювали швидко. Рухи були майже несвідомі. Чоловік не знаходив собі місця: його спина то вигиналася, то опускалася назад на спинку стільця, а плечі напружувалися під уніформою так, ніби тканина враз стала тісною.

Кожна секунда розтягувалася. Кожен погляд, кожен подих здавався надто тривалим. Ніка не зводила очей з Бориса. Її увага була абсолютно сфокусованою на ньому. Вона спостерігала за його рухами, за кожним, навіть найменшим жестом. Її аналітичний розум працював на повну потужність, намагаючись скласти з цих деталей його стан, розгадати його внутрішні хвилювання. Вона помічала, як його пальці, здавалося, шукають чогось — якогось невидимого опертя. Нервові рухи були маленькими, але видавали його стан, розкривали його невиказаний дискомфорт.

Ніка стояла мовчазна і спокійна зовні, але всередині щось кипіло. Її руки, хоч і міцно тримали планшет із фотографією рукавичок, вже не відчували його ваги. Їй важко було стримувати це відчуття — цей важкий тягар, що наростав у ній із кожною секундою. Вона була на межі вибуху, хоча досі виглядала врівноваженою, наче самоконтроль був її єдиним порятунком від того, щоб не втратити здоровий глузд.

Борис, нарешті, заговорив. Його голос звучав глухо й відсторонено:

——— Прийшли, щоб проклинати мене, чи спробуєте якось вбити?

Ці слова, вимовлені таким холодним і майже викличним тоном, мовби підлили масла у вогонь, що тлів всередині Ніки. Вона відчула, як її терпіння вибухнуло, немов вулкан. Різко поклала планшет на стіл перед собою. Потім відсунула стілець назад, сідаючи напроти Бориса. Її рухи були різкими. Її дихання було важким. Хоча зовні вона намагалася видати це за контрольовану рішучість.

——— На жаль, не те і не інше, — голос ледь чутно тремтів, коли Ніка сказала це. 

Вона втупилася прямо в очі Борису, намагаючись показати, що не піддасться його провокації. 

——— Я хочу дізнатися більше про одного з ваших клієнтів. Коли саме він звернувся до вас? Як проходив процес розробки рукавичок для нього? Чи було щось підозріле в його поведінці? А головне — як тепер змусити його повернутися назад?

Її питання пролунали, як серія пострілів. Вона вимагала відповідей. Борис завмер. Він не очікував такої прямолінійності. Його очі наповнилися дивною розгубленістю, але він негайно спробував заховати цю слабкість. Він відвів погляд, і його пальці почали нервово ковзати по краю столу, ніби шукаючи якусь опору, що могла б його заспокоїти. 

——— Ніяк, — коротко відповів Борис.

У його слові було більше, ніж просте заперечення. Ніка відчула, як глибока безвихідь огорнула її з головою.

——— Перенесення свідомості працює лише в тому випадку, якщо людина повністю розчарована в реальному світі. Назад вороття немає.

Ці слова вдарили Ніку прямо в серце. Вона відчула, як її груди стиснуло, і повітря стало важким для вдиху. Її пальці інстинктивно стиснулися в кулаки. Нігті врізалися в долоні, залишаючи глибокі сліди. Голова опустилася. Погляд затьмарився від паніки, що почала накочувати від усвідомлення того, що Богдан, можливо, назавжди залишиться в комі. Її серце стрибало від болю. Вона ледь стримувала себе, щоб не закричати, не почати бити кулаками по товстому склу, яке розділяло їх. З губ тільки зірвався шепіт:

——— Розкажіть про Богдана.

Руки Богдана, складені на столі, ледь помітно тремтіли, хоча він усіма силами намагався цього не показати. Його очі втупилися в порожнечу. Він мовчав кілька секунд, намагаючись зібрати думки, перш ніж нарешті заговорив:

——— Богдан був одним із перших, хто звʼязався зі мною, — повільно почав він. — На той час я вже закінчив усі розрахунки і навіть мав робочий прототип, який успішно пройшов випробування. Першими моїми піддослідними були тварини. Потім я спробував перенести свідомість однієї жінки, яка була не дуже соціально відповідальною. Ну, ви ж розумієте, кого я маю на увазі?

Ніка кивнула, не зводячи очей з нього, хоча їй дуже хотілося перебити розповідь і почати запитувати про різні деталі. Та все ж вона стрималася. Вона знала, що буде значно краще, якщо вона зараз мовчатиме.

——— Але, щоб ви там про мене не подумали, можу запевнити: я її чесно попередив про всі ризики і заплатив більше, ніж вона хотіла за годину своєї роботи. Експеримент пройшов вдало. Я був на сьомому небі від щастя, — очі Бориса на мить заблищали. — Наступного ж вечора я запросив її колежанок до себе. Але половина з них не змогли відправитися в ігровий світ. Тоді я почав шукати причину такого феномену. 

Він знову замовк. Його руки тепер стиснулися в кулаки, ніби ті давні помилки ще досі боліли йому. Ніка помітила це й тихо чекала на продовження.

——— Я провів багато місяців, намагаючись зрозуміти, що могло піти не так. — Борис подивився прямо на Ніку. — Виявилося, що вони не відправилися просто тому, що насправді не хотіли залишати цей світ. Воля піддослідного мала набагато більше значення, ніж я гадав раніше. Мені довелося скласти психологічний портрет потенційного клієнта, перш ніж взагалі продовжувати.

Ніка сиділа, відчуваючи, ніби стіни кімнати слідчого ізолятора давили на неї своєю тісністю. Незважаючи на відносно просторі розміри приміщення, атмосфера була гнітючою. Міцне скло між нею і Борисом виблискувало під холодним світлом, від старих, енергозберігаючих ламп, прикріплених до стелі. Навіть повітря здавалося застиглим.