Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

на сторінках «Миргорода» поступилася пересічності, оманливій млявості буденності, тій одноманітності щоденної звички, якою і є безодня життя «маленької людини», страшніша й жорстокіша за штучні жахи романтизованої екзотики. Разом з тим, продовжуючи рефлексування надлюдською природою, Гоголь активно освоює історичний вимір і велику енергію діянь народу, чаруючу звабливість традиційного існування, в якому владарюють милосердя й любов. Цілісне осмислення українського буття втілилось в особливій естетичній єдності книги, що дало підстави говорити про її циклічну організацію (див.: Есаулов И. Спектр адекватности в истолковании литературного произведения: «Миргород» Н.В. Гоголя. — М., 1995).

У Передмові до зібрання творів 1842 р. Гоголь зазначав: «Поблажливий читач може пропустити весь перший том («Вечори…». — Т.М.) і почати читання з другого». Зміст другого тому й становили повісті «Миргорода». Ймовірно, до них можна віднести слова Гоголя: «Мені б хотілося дати публіці таке зібрання своїх творів, яким я був би теперішної хвилини найбільше задоволений» ([Кулиш П.А.] Николай М. Записки о жизни Н.В. Гоголя. — СПб., 1856. — Т.2. — С. 258). Саме так він оцінював їх 1837 р., прохаючи В.А. Жуковського: «Знайдіть нагоду і спосіб вказати як-небудь Государеві на мої повісті: Старосвітські поміщики й Тарас Бульба. Це ті дві щасливі повісті, які припали цілковито всім смакам і всім різним темпераментам».

Для назви збірки, до якої, окрім згаданих автором «двох щасливих повістей», увійшли також «Вій» і «Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем», Гоголь обрав найменування такого собі повітового містечка у Полтавській губернії. На початкову визивну нелітературність назви твору звернув увагу один з перших критиків, який писав у числі газети «Северная пчела» від 25 травня 1835 р.: «Назвавши свою книгу, невідомо чому, іменем повітового містечка Полтавської губернії, автор надав їй два найбільш дивацьких епіграфи. <…> Нині у моді хизуватися дивацькими епіграфами, які не мають найменшого стосунку до книги». У випадку Гоголя справді дивні за змістом епіграфи мали принаймні топонімічний стосунок до змісту книги, однозначно засвідчивши реальну конкретність зображеного місця дії. Це «Миргород» — «невелике при річці Хорол місто», де є «1 канатна фабрика, 1 цегляний завод…» і де випікають «доволі смачні» бублики, хоч вони й «з чорного тіста».

Епіграфи, кожен на свій штиб, вказують на продовження заявленої «Вечорами» української тематики. Проте різдвяно-великодня ідилія «Вечорів» прибере трагічного відтінку фіналу «Старосвітських поміщиків», «старі часи» «Тараса Бульби» озвуться сучасним, 1828 року, поверненням з Туреччини у підданство Росії запорозько-задунайського козацтва; «Вій», попри лукаву вказівку Гоголя — «Вся ця повість є народна оповідь», далеко відійде від традиційних фольклорних схем і моделей, жахаючи роздвоєністю простору, в якому ніхто й ніде не може порятуватись від всесильного зла, а дріб’язкова випадковість тяжби Івана Івановича й Івана Никифоровича обернеться питомою, обов’язковою рисою буття як миргородських «існувателів», так і всієї імперії.

Миргород, як і Диканька, посідає значуще місце на мапі малої батьківщини Гоголя. У цьому краї він народився, сюди повертався з Великоросії і закордонних мандрівок. Якщо у трьох повістях збірки Миргород вгадується в описах і суттєвих деталях, то у завершальній — про сварку двох Іванів, постає настільки достовірним місцем дії, що Гоголь було намірився додати передмову із застережливою заувагою: «…подія, описана в цій повісті, належить до дуже давніх часів. При тому вона цілковита вигадка. Тепер Миргород зовсім не те». Вірогідно, що ця передмова адресувалась і цензурі, яка не дозволила до друку якісь епізоди при публікації повісті 1834 р. в альманасі О.Ф. Смірдіна «Новоселье». Про це написав цензор О.В. Нікитенко у щоденнику від 14 квітня 1834 р.: «Був у Плетньова. Бачив там Гоголя; він сердиться на мене за деякі пропущені місця в його повісті, що друкується в “Новоселье”. Бідний літератор! Бідний цензор» (Никитенко А.В. Дневник. — М.; Л., 1955. — Т. 1. — С. 142). Які саме місця було вилучено, встановити наразі неможливо. Мовиться й те, що передмова писалася Гоголем для заповнення пропусків, які з’явилися при наборі, а потім автор використав звільнене нею місце для написання нового закінчення «Вія» (див. коментар: Гоголь Н.В. Собр. соч.: В 9 т. — М., 1994. — Т. 2. — С. 485‒486).

Надрукована без посилання на «давні часи», повість викликала різку реакцію сучасних миргородських обивателів, що 1834 р. уповні відчула мати Гоголя, коли приїхала до повітового суду: «Миргородські чиновники були такі злі на Гоголя, що Марії Іванівні не запропонували сісти, й вона простояла години дві, поки не отримала потрібної довідки» (Гиляровский В.А. По следам Гоголя // Гиляровский В.А. Соч.: В 4 т. — М., 1967. — Т. 2. — С. 409). «Мерзотність запустіння», «здатність людини так оскотинитись, що навіть страшно бажати їй бути безнужденною й вдоволеною» (лист Гоголя до рідних у Василівку від 3 квітня 1849 р.), у сконцентрованій формі явлені у бутті «прекрасних людей» «Миргорода», власне Міста Світу, Гоголь утілив у підсумковий афоризм: «Нудно на цьому світі, панове!»

У статті «Про російську повість та повісті п. Гоголя» 1835 р. В. Бєлінський, схвально відгукнувшись про повість «Вій» («дивовижне творіння»), зауважив невдатність митця у фантастичному, принципово не прийнявши захоплення демонічною фантастикою. В. Бєлінський бачив талант Гоголя у зображенні дійсного життя і на це спрямовував своєю критикою.

Гоголь, зберігаючи, леліючи й оригінально вилущуючи фантастичне з дійсного, у «Миргороді» дивиться на світ крізь інший, ніж у «Вечорах», окуляр. За словами Гоголя, Пушкін говорив йому, що у жодного з письменників не було «дару виставляти так яскраво… пересічну банальність (російською «пошлость». — Ред.) людини, щоб усі ті дрібниці, що оминаються оком, мелькнули в очі всім». Гоголь підкреслює: «Ось моя головна властивість, яка притаманна мені одному, якої, точно, немає у інших письменників». До зображення «недосконалості нашого життя», що стане однією з основних тем його творчості, Гоголь упритул підійшов у «Миргороді». Авторське бачення стає масштабнішим, а рефлексії помітно узагальнюючими. Мозаїчні фрески буття Миргорода передують місту «Ревізора», про яке письменник багатозначно скаже у «Розв’язці “Ревізора”»: «Ну, а що, коли це наш душевний город і сидить він у всякого з нас?» Принагідно зазначимо важливе спостереження М. Вайскопфа про вплив Сковороди на Гоголя, зокрема у семантиці назви «Миргород». Коментуючи фрагмент з «Розмови п’яти подорожніх про душевний світ (мир)», дослідник зауважив: «“Миргород” Сковороди — це переклад слова “Єрусалим” у його популярній (і невірній) етимології — Yerushlayim — ir shalom. (Ця етимологія була віддавна відома на Русі; пор.