Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

— Що ж робити! позиваюся…

Почувши це, я мимоволі зітхнув. Іван Никифорович помітив те зітхання й сказав:

— Не турбуйтеся, я маю певну звістку, що справу буде вирішено на тім тижні і на мою користь.

Я знизав плечима і пішов довідатись що-небудь про Івана Івановича.

— Іван Іванович тут! — сказав мені хтось, — він на криласі.

Я побачив тоді худу постать. Та чи це ж Іван Іванович? Обличчя його було вкрите зморшками, волосся зовсім біле; але бекеша була все та сама. Ледве встигли привітатись, як Іван Іванович, повернувшись до мене з веселою усмішкою, що завжди так пасувала до його схожого на лійку обличчя, сказав:

— Чи повідомити вас про приємну новину?

— Про яку новину? — запитав я.

— Взавтра доконче кінець моїй справі. Палата сказала напевне.

Я зітхнув ще тяжче і мерщій попрощався, бо їхав у вельми важливій справі, і сів у кибитку. Худі коні, відомі в Миргороді під назвою кур’єрських, потяглися, і неприємно було слухати, як шльопають копита їхні, поринаючи в сіру багнюку. Дощ лив, як з відра, на жида, що сидів на передку, напнувшись рогожею. Вогкість пройняла мене наскрізь. Сумна рогатка з будкою, де інвалід латав сірий свій обладунок, помалу пропливла повз мене. І знову те саме поле, де пооране, чорне, де зелене, мокрі галки та ворони, одноманітний дощ, заплакане, без просвітку, небо. Нудно на цім світі, панове!

Коментарі

Миргород

1835 року Гоголь надрукував збірку «Миргород» (дозвіл цензури від 29 грудня 1834 р.) з промовистим підзаголовком: «Повісті, які служать продовженням “Вечорів на хуторі біля Диканьки”». Заявлена підзаголовком серіальність повістей «Миргорода» стосовно «Вечорів» не була лишень рекламним заохоченням зацікавлених попередньою збіркою читачів або такою собі примхою автора. І назва, і структура збірки багато що прояснюють у творчій еволюції митця, відкриваючи завісу над таємницею його духовних та художніх устремлінь і шукань.

Вихід 1832 р. другої частини «Вечорів» збігся з початком творчої кризи, що тривала до кінця 1833 р. і болісно переживалася Гоголем. Успіх «Вечорів», якому він спершу щиро радів, змінився розпачем від розуміння того, що від нього й надалі чекають подібних «казок» у запланованій третій частині. У листі до М. Погодіна (від лютого 1833 р.) Гоголь прирікає «Вечори» на «безвість», протиставляючи їм «щось ваговите, велике, митецьке», що, як він вірить, спроможний створити. «Вечори» для Гоголя, про що йдеться ще у листі до І. Дмитрієва від 23 вересня 1832 р., — «недосконалі початки». Цієї ж думки Гоголь дотримується і через десять років, кваліфікуючи їх у Передмові до зібрання творів 1842 р. як «початкові учнівські проби, недостойні строгої уваги читача». А 1851 р. письменник мав намір взагалі не включати «Вечори» до другого зібрання своїх творів, переконаний, що в них «багато незрілого». З уже осмисленої ним височини апостольського покликання «Вечори» виглядали не вартими уваги пролегоменами.

Підвівши риску під «Вечорами» як результатом цієї «молодості, коли не приходять у голову жодні питання», Гоголь повертається до української тематики «Миргорода» з принципово іншим розумінням самої природи «малоросійськості» й власної творчості. Це був один з відчутних наслідків трансформованого духовного світовиду митця після згадуваної кризи, початки якої великою мірою пов’язані з поїздкою в рідну Василівку влітку 1832 р. Майже три з половиною роки Гоголь не був в Україні, й спостережені ним сцени провінційного і сільського життя різко контрастували як з. буттям столичного Петербурга, так і з тими сентиментально-ностальгічними спогадами, що живили його творчість пори «Вечорів». У листі до І. Дмитрієва з Василівки у липні 1832 р. Гоголь писав: «Тепер я живу в селі, цілковито такому, яке змальоване незабутнім Карамзіним. Мені здається, що він копіював малоросійське село: настільки фарби його яскраві й подібні до тутешньої природи. Чого б, здається, не вистачало цьому краю? Повне, розкішне літо! Хліба, фруктів, усього рослинного погибель! А народ бідний, маєтки розорені й недоїмки невиплатні… Зізнаюсь, мені дуже сумно було дивитись на розлад маєтку моєї матері…».

Ці відчуття, гіркі роздуми вели до усвідомлення необхідності вияву власної активності, доказом чого стали кардинальні зміни у манері письма, власне те, що Д. Чижевський, аналізуючи «Старосвітських поміщиків», назвав «ідеологічною ідилією». «Те протиставлення, котре в оповіданні подане у площині особистого переживання, дуже часто, якщо не протягом усього життя Гоголя, займало його інтерес і у площині філософії, історії й культури» (Чижевский Д. Неизвестный Гоголь// Новый журнал. — Нью-Йорк, 1951. — № 27. — С. 134).

Гоголь, за власним зізнанням, починає й кидає писання: «Який жахливий для мене цей 1833-й рік! Боже, скільки криз!.. Скільки я починав, скільки поспалював, скільки полишив» (лист до М. Погодіна від 28 вересня 1833 р.); «У мене є сто різних початків і жодної повісті, жодного навіть уривку цілого…» (лист до М. Максимовича від 9 листопада 1833 р.). У цьому ж листі Гоголь звіряється: «Якби ви знали, які зі мною відбувались страшні перевороти, як сильно розтерзане все всередині мене. Боже, скільки я поспалював, скільки перестраждав!» Прикметне датування «Вія» саме цим страшним для Гоголя роком.

З цього внутрішнього страждання і творчого самоспалення 1835 р. постали статті й повісті «Арабесок» та «Миргорода».

Повісті «Миргорода» — це нове бачення України Гоголем, нова віха його творчого шляху. Принципи своєї нової естетики письменник виклав у включеній до «Арабесок» статті «Кілька слів про Пушкіна». Зокрема він писав: «…Чим предмет звичайніший, тим вище має бути поет, щоб видобути з нього незвичайне і щоб це незвичайне було між тим цілковитою істиною». Україна, що постала у «Вечорах» краєм дивовижних і дивних звичаїв, залюблених у природу й життя кумедників, буяння пристрастей і розгулу демонічних сил,