Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

Цей дуже важливий епізод із Роке Ґінартом перебуває в тісному зв’язку із суттю всієї історії Дон Кіхота. Водночас він віддзеркалює культ розбійництва, дуже поширений у народі і який ніколи не стирався в колективній свідомості нашої Іспанії. Ґінарт був попередником багатьох великодушних бандитів, чиїми подвигами, завдяки папірцям із надрукованими віршами та мандрівним співцям, завжди захоплювався наш народ: Дієґо Корріентеса[114], якого називали великодушним розбійником із великої літери; вродливого Франсіско Естебана[115]; Хосе Марії[116], короля Сьєрри-Морени; ґаучо Хуана Морейри[117], який жив у далекій Аргентині, й багатьох інших, чиїм заступником на небі нашого народу є святий Дімас.

Коли розп’яли на хресті Нашого Господа Ісуса Христа, один із розбійників, що були розіпнуті поруч, сказав Йому зневажливо: «“Чи Ти не Христос? То спаси Себе й нас!” Тоді обізвався другий розбійник і докірливо мовив першому: “Чи не боїшся ти Бога, коли й сам на те саме засуджений?” “Але ми справедливо засуджені, і належну заплату за вчинки свої беремо, Цей же жадного зла не вчинив”. І сказав до Ісуса: “Спогадай мене, Господи, коли прийдеш у Царство Своє!” І промовив до нього Ісус: “Поправді кажу тобі: ти будеш зо Мною сьогодні в раю!”» (Луки XXIII, 39–43).

Ніде більше в Євангелії ми не знаходимо такого твердого запевнення «ти будеш зо Мною в раю», такої твердої обіцянки дарувати спасіння. Лише раз дає таку обіцянку Христос, і Він дає її розбійникові у хвилину смерті. Й отак канонізувавши того розбійника, Він канонізує смирення нашого розбійництва. І чому Христос надає таку перевагу розбійникам, тоді як Він осудив із такою суворістю багатьох книжників та фарисеїв, людей дуже шанованих згідно з законом? Бо ті самі вважали себе праведниками, як той фарисей із притчі, а от розбійник, як і митар із тієї самої притчі, визнав свою провину. Христос винагородив його за смирення. Розбійник визнав себе винним і повірив у Христа.

Ніхто так не дратує народ, як Катон, котрий вважає себе праведником і начебто каже: дивіться на мене й навчайтеся, як треба жити, щоби здобути високі почесті й шану. Роке Ґінарт, навпаки, не вихваляв себе, а признався Дон Кіхотові, що він живе життям дивним і небезпечним, тривожним і неспокійним. «Мене на те порушила невситима жадоба помсти», — сказав він і додав: «І як одна хлань тягне до себе другу, а один гріх другий гріх, так усі мої мстиві вчинки до того сплелися, що я вже мщуся не лише за себе, а й за інших. Одначе Бог милостив: хоть я й заплутався в лабіринті мого сум’яття, та не трачу надії виборсатись і прибитись до безпечної гавані». Це ніби відлуння молитви святого Дімаса. І нам також здається, ніби ми чуємо слова святого Павла: «Бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, це чиню… Нещасна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерти?» (До Римлян VII, 19, 24).

«Бо не роблю я доброго, що хочу, але роблю зло, якого робити не хочу». Про ці слова нагадує нам поведінка Роке Ґінарта, й вони ніби закликають нас осмислити їх. І осмислити той факт, що виконувати закон і творити добро — не одне й те саме. І справді, бувають люди, які за все своє життя не відчули жодного доброго бажання й, попри це, не скоїли жодного злочину, а бувають і такі, що, навпаки, зустрічають свою смертну годину, обтяжені безліччю злочинів і великодушних поривань водночас. Наміри, а не дії забруднюють і псують нашу душу, і не раз буває, що злочинна дія очищає намір, який її породив. Не один злостивий душогуб починав любити свою жертву, після того як тамував на ній свою ненависть, але є також люди, що не перестають ненавидіти свого ворога навіть після того, як він помре. Відомо, що багато людей мріють про таке суспільство, в якому злочини були б заборонені, хай би навіть злостиві почуття отруювали душі, але Бог дарував нам таке суспільство, в якому панують сильні пристрасті, пристрасті ненависті й любові, заздрощів і захвату, аскетизму й розбещеності, й усі ці пристрасті дають свої природні плоди. Критерій юридичного правосуддя бачить лише зовнішнє й визначає міру покарання за вчинок відповідно до наслідків; за критерієм строго моральним слід судити саму причину, а не її наслідки. Але правда полягає в тому, що наша освячена звичаями мораль заплямлена адвокатством, а наші етичні критерії спотворені критеріями юридичними. Убивство погане не тією шкодою, яка завдається вбитому та його друзям і родичам, а тим спотворенням духу вбивці, яке наповнює його почуттям, що спонукає його заподіяти іншому смерть; перелюб є гріхом не тому, що він завдає якоїсь шкоди перелюбниці — бо зазвичай вона його не осуджує і навіть ним тішиться, — а тому, що брудне бажання відвертає увагу чоловіка від його високої мети й забруднює його вчинки фальшивою радістю. У товаристві ґаучо панує глибоке відчуття, що найбільше нещастя для чоловіка — не бути вбитим, а бути змушеним убити когось іншого. І тому, хоч у світі рабських інстинктів, у видимому світі правопорушень ми чинимо злочини, ми маємо шанси спастися, якщо зуміємо зберегти святий намір у світі свободи, у сутнісному світі інтимних прагнень.

А крім того, чи не затвердне у своїх злочинних намірах злочинець, якщо він не віритиме в можливість здобути прощення? Згадайте каторжників. Думаю, якби всі люди були переконані, що кожен має шанс здобути прощення і життя вічне, то всі стали б кращими. Страх перед покаранням усуває не більше злочинів, аніж їх спричиняє невіра в можливість здобути прощення. Пригадайте Пабло, пустельника, та Енріко, розбійника, з драми Тірсо де Моліни, що має назву «Приречений за зневіру» і є глибокою квінтесенцією іспанської віри; пригадайте, що Пабло, який безжально умертвляв собі плоть покутою, гине через невіру в можливість свого спасіння, а завдяки вірі в таку можливість спасається Енріко, злочинець. Перечитайте цю драму. Пригадайте того Енріко, сина Анарето, який, попри своє злочинне життя, зберіг глибоку любов до паралізованого батька й віру в милосердя Бога, визнаючи справедливість покарання. Пригадайте, як він каже:

…але я завжди зберігаю надію

і знаю, що є для мене спасіння, і річ не в тому,

що я наближаю його ділами. Просто я знаю,

що Бог дбає про грішника і милосердно його спасає[118]