Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Він зривався з місця, вибігав з кімнати, стояв під її дверима, та варто було йому побачити її, як обурення його згасало. Він тяжко зітхав і, не бажаючи признатись, що йому просто не вистачає духу, переконував себе, що справа не варта заходу.

І ось одного разу він повернувся з міста, знічений, прибитий після чергового провалу на іспитах. Годі! З нього досить! Ця наука йому колом поперек горла стала, більше він не хоче про неї чути! Він згріб зі столу книжки, зошити, креслення, готовальню, олівці й поніс усе вниз, поскидав біля дому й заходився розпалювати багаття. Прибіг батько, спробував зупинити його, але Джерландо розлютився:

— Дайте мені спокій! Я тепер сам собі пан!

Прибігла мати, наспіли селяни, що працювали поблизу.

Купа паперу вже диміла, дим густішав, щось затріщало, спалахнуло полум’я і шугонуло вгору. Почувши лемент, вибігла на балкон Елеонора, а за нею і служниця.

Джерландо стояв без піджака, пожовклий від люті і, наприндившись, як індик, кидав у вогонь знаряддя своїх довгих і безглуздих тортур.

Елеонорі стало смішно й вона поквапилася піти з балкону. Та свекруха помітила її посмішку й закричала синові:

— Диви-но, твоїй пані смішно! Вона з тебе насміхається!

— Якби не довелося плакати! — крикнув тоді Джерландо, обернувшись до балкону.

Елеонора почула й сполотніла. Їй стало ясно, що настав кінець її тихому й журливому життю, яке вона провадила досі. Доля надала їй лише короткий перепочинок. Але чого хоче від неї цей мужлай? У неї нема більше сил, навіть незначний удар підкосить її.

Тут вона побачила перед собою Джерландо. Він важко дихав, обличчя його потемніло від гніву.

— Досить! — заволав він. — Годі знущатися! Батько мій селянин, і я буду селянином. А ти перестань корчити з себе пані. І все це ганчір’я — геть звідси! Ні до чого дитині ці витребеньки! Буде селянином, як я. Служницю вижени: сама готуватимеш їжу й доглядатимеш дім, як моя мати. Ясно?

Елеонора підвелася, бліда, ледь стримуючи обурення:

— Твоя мати — це твоя мати, — мовила вона, гордо дивлячись йому в очі. — А я — це я, і ти не зробиш з мене мужички.

— Ти моя дружина! — закричав Джерландо й люто схопив її за руку. — І робитимеш все, що я хочу! Тут я наказую, ясно?

Тоді він рвучко обернувсь до старої служниці й показав їй на двері:

— Геть! Зараз же забирайтеся звідси! Мені не потрібна в домі прислуга!

— Я з тобою, Джезо, — крикнула Елеонора, намагаючись вивільнити руку.

Але Джерландо не випускав руки, стискаючи ще дужче. Елеонора змушена була сісти.

— Ач, захотіла, лишишся тут, від мене не втечеш! Доволі я через тебе натерпівся! Ану, неси все сюди зі своєї нори! Годі мені одному тягти лямку! Досить, наплакався!

— Чого ж ти плакав? — спитала вона, ледь стримуючи сльози. — Адже я нічого від тебе не вимагала!

— Не вимагала? А щоб я тебе не чіпав? А щоб не підходив і близько? Ніби я якийсь там… ніби з такою поважною панею і поговорити зась! Звеліла служниці прислуговувати мені за столом. Сама подавати маєш, як усі жінки!

— Чого тобі ще від мене треба? — спитала Елеонора, намагаючись стриматися. — Гаразд, якщо хочеш, я сама тобі прислуговуватиму.

Тут вона не витримала, заридала, голова їй запаморочилася, ноги підкосились — і вона мало не впала. Переляканий Джерландо ледве встиг підхопити її, й удвох із Джезою вони перенесли Елеонору в крісло.

А ввечері у неї раптово почалися перейми.

Повний розкаяння й страху, Джерландо метнувся по матір, послали до міста якогось хлопчину, аби негайно привіз повитуху; батько дуже перелякався: якщо невістка скине, прощавай земля і маєток! — і накинувся на сина:

— Що ж ти накоїв, бовдуряко? А як вона тепер помре? А якщо в неї більше не буде дітей? Та тебе ж викинуть звідси на вулицю! Що тоді? Школу ти кинув, а лопати як слід тримати не вмієш. Пропадеш!

— Чхав я на все! — скрикнув Джерландо. — Аби тільки жива лишилася!

Прибігла мати, замахала руками:

— Лікаря! Негайно лікаря! Помирає!

— Що з нею? — заволав Джерландо, блідий як смерть.

Але батько вже виштовхав його за двері.

— Та біжи! Мерщій!

Дорогою Джерландо весь тремтів. Він намагався бігти що є сили, але йому заважали сльози. На півдорозі він мало не наскочив на воза, в якому їхали хлопчина з повитухою.

— Жени! Жени! — закричав він. — А я біжу по лікаря, вона вмирає!

Він спіткнувся, впав, увесь запилюжений, схопився на ноги й побіг далі, затиснувши зубами обідрану руку.

Коли він повернувся до вілли з лікарем, Елеонора втратила багато крові й лежала при смерті.

— Вбивця! Вбивця! — голосила Джеза, пораючись біля своєї хазяйки. — Це все він! Підняв на неї руку!

Та Елеонора заперечливо хитала головою. Вона відчувала, як разом із кров’ю з неї по краплі витікає життя, як сили її покидають і холоне тіло. От і добре. Вмирати не страшно. Навіть приємно — така полегкість після жахливих страждань. Бліда, як віск, вона дивилася в стелю й чекала, коли очі їй склепляться нарешті, тихо-тихо, назавжди. Наче уві сні, побачила вона старого лікаря, що був у неї на весіллі за свідка. І посміхнулась до нього.

5

Джерландо не відходив від її ліжка ні вдень ні вночі весь той час, доки Елеонора перебувала на межі смерті й життя.

Коли її нарешті можна було перенести в крісло, вона була невпізнанна — прозора, без кровинки. Вона побачила перед собою Джерландо (який теж ніби переніс смертельну хворобу), побачила його турботливих батьків, подивилася на них прекрасними чорними очима, які немов побільшали й стали ще скорботнішими на її блідому обличчі, і зрозуміла, що між нею і цими людьми нема нічого спільного, — ніби вона щойно повернулася звідкись здалеку, оновлена, і всі пута, які пов’язували її не лише з ними, а й з усім колишнім життям, обірвано.

Їй було важко дихати, від найменшого шуму серце в грудях завмирало, а тоді починало шалено калатати, її гнітила страшенна втома.

І тоді, відкинувши голову на спинку фотеля, заплющивши очі, вона в душі картала себе за те, що не вмерла. Як жити далі? Як витерпіти цю муку — знову бачити навколо себе ці обличчя і це оточення? Вона ж тепер така далека від них, така далека! Нестерпні, огидні образи минулого наступали на неї,