Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

І звелів жінці йти за ним до їхньої хати, неподалік від вілли.

Коли вони пішли, Джерландо розгублено роззирнувся довкола, не знаючи, на яку стати.

У тиші він відчував присутність жінки, що зачинилася від нього там, у кімнаті, поруч. Може, тепер, почувши, що все затихло, вона вийде звідти? Що йому тоді робити?

Ох, добре було б піти звідси разом з матір’ю або хоч під деревом прилаштуватися, надворі!

А раптом вона чекає, щоб він її покликав? Може, вона упокорилась і чекає тепер, що він її покличе… Так, чекає, що він…

Джерландо прислухався. Ні, все було тихо. Мабуть, заснула. Вже зовсім смеркло. Крізь одчинений балкон до зали вливалося місячне світло.

Не засвічуючи лампи, Джерландо взяв стільця й примостивсь на балконі, звідки видно було все село й долину, що спускалася до моря.

Ніч була місячна, на небі сяяли яскраві зорі, молодик сипав у море срібні бризки, над жовтою розлогою нивою, ніби мелодійні дзвіночки, сюрчали коники. Зненацька десь поблизу пронизливо й сумно пугукнув пугач, здаля йому відповів другий, і вони довго перегукувалися між собою у прозорій нічній імлі.

Спершись на поручні, він дослухався до їхнього пугукання, і його тяжка, гнітюча невпевненість поволі минала. Потім він розгледів мур, який оточував садибу, і подумав, що ця земля належить тепер йому, і всі дерева — оливи, мигдаль, інжир, шовковиця — його, й оті дальні виноградники — теж його власність.

Батько й справді недаремно радів, тепер він ні на кого не гнутиме спину.

Зрештою не така вже й безглузда була ідея примусити його вчитися далі. Краще вже там, у школі, ніж цілий день отут, із жінкою. А він таки зуміє присадити кожного, хто почне брати його на глузи, навіть поза очі. Тепер він сам господар і не боїться, що його виженуть зі школи. Та й не виженуть! Він учитиметься тепер дуже старанно, аби одного чудового дня, — і той день уже недалеко, — з’явитися серед міського панства як рівний серед рівних. Ще чотири роки повчитися, і він матиме диплом технічної школи, стане агрономом чи бухгалтером. І тоді шурякові, пану адвокатові, який вважає, що віддав сестру за нерівню, доведеться знімати перед ним капелюха! Отак! А він йому тоді й скаже: «Кого ви мені підсунули? Оцю стару бабу? Я чоловік учений, не бозна-хто, міг би взяти собі молоду красуню, багату й високородну!»

За тими роздумами його зморив сон, і він заснув, схиливши голову на руки, що лежали на поручнях.

Пугачі так само пугукали, один десь поруч, другий — віддалік: скаржилися на щось один одному. Ніч була світла, над землею ніби тріпотіла місячна завіса, сюрчали коники, а здалеку, ніби непевний докір, долинав глухий стогін моря.

Пізно вночі Елеонора, мов тінь, з’явилась на порозі балкона.

Вона не сподівалася застати там Джерландо, який солодко спав. А побачивши його, відчула враз і розпач, і жаль. Вона довго зважувала, чи слід його розбудити, щоб сказати про своє остаточне рішення. Але не змогла доторкнутися до нього, їй забракло духу покликати його на ім’я, — і вона нечутною тінню майнула до своєї кімнати.

4

Домовитися з ним виявилось не так уже й важко.

Наступного дня Елеонора поговорила з Джерландо по-материнському: вона сказала, що він господар дому і може робити все що заманеться, так ніби вони нічим не зв’язані. Для себе попросила тільки одного — дозволу жити окремо, в маленькій кімнатці, разом із старою служницею, яка знала її з пелюшок.

Джерландо, який змерз на балконі мов цуцик і десь перед самим світанком перебрався на диван у вітальні, довго не міг прочуматися від сну. Він тер кулаками очі, розкривав од напруження рота і виявляв не так розуміння, як згоду, схвально киваючи після кожного її слова. Мати з батьком, дізнавшись про таку угоду, мало не показилися, і марно Джерландо запевняв їх, що так йому куди краще, що це його цілком улаштовує.

Аби заспокоїти старого, Джерландо пообіцяв йому, що на початку жовтня повернеться до школи. На зло невістці мати звеліла йому зайняти найкращі кімнати — і спав щоб у найкращій, і вчився б у найкращій, і обідав би щоб теж у найкращій, хай знає!..

— Ти будеш тут усьому голова, затямив? А як ні — сама прийду до вас і навчу її слухатися й шанувати тебе!

Під кінець вона побожилася, що й слова ніколи не мовить до цієї гордулі, яка гребує її синочком, — а він же такий славний, такий красень, — вона й мізинчика його не варта!

Того ж таки дня Джерландо почав готуватися до іспиту. Часу лишалося обмаль, всього тижнів зо три. Але хто зна, якщо натиснути на науку, то, може, й одержить, нарешті, атестат, бо хіба марно він цілих три роки через нього мордувався?!

Елеонора потроху оговталась і за порадою старої няньки почала готувати придане для майбутньої дитини.

Вона зовсім забула про це й думати, і коли їй нагадали, розплакалася.

Джеза, стара служниця, допомагала їй у цій незвичній для неї справі: показувала, як кроїти сорочечки, як шити чепчики… О, таж доля посилає їй таку розраду, а вона про це й не думає, тепер у неї буде малесенький, хлопчик чи дівчинка, є на кого чекати, є для кого жити! Добре, як бог пошле хлопчика. Бо сама вона вже в літах, скоро вмре, — як залишити дівчинку на такого батька? Адже їй вона передасть і свої думки, і свої почування. Хлопчику буде не так тяжко, він легше приживеться у цьому середовищі, куди незабаром закине його жорстока доля.

Розтривожена такими думками, втомлена працею, вона, аби розрадити душу, сідала до книжок, що їх раніше прислав їй брат, і поринала в читання. Часом, киваючи головою на двері, вона питалася у служниці:

— Що він робить?

Джеза зневажливо випинала губу, здвигала плечима й відповідала:

— Гм! Поклав голову на книжку. Може, спить? Може, думає? Хто його зна!

Джерландо думав: думав про те, що життя його, врешті-решт, не таке вже й радісне.

Що й казати: у нього є маєток, та ніби й немає, є жінка, та ніби й немає, з батьками він свариться, лютий на самого себе, бо ж нічого, анічогісінько не запам’ятовує з того, що вчить!

Він лютував, не міг працювати й відчував, як плоть його повниться жаданням. Він жадав дружини, бо вона