Читати книгу - "Ліки від страху"

— На це запитання доказово відповісти поки що вам не зможе ніхто в світі. Уява й пам'ять — одна з найнезбагненніших загадок нашої природи.

— А що ви самі думаєте з цього приводу?

— Хто його знає, можливо, це якась непізнана анатомічна особливість людського мозку, а може, це виняткова фізіологічна здатність. Не виключено, що це дивовижний душевний лад, який зберіг дорослій людині яскраво-барвистий світ її дитячого природного сприйняття. Ніхто цього поки що не знає…

— Ну а раніше ви спостерігали у Лижина злиття його дивовижної пам'яті й уяви?

— Звичайно. Ті, хто був близький з ним, знали, що Лижин — це доросла, казково здібна, мрійливо-добра й весела дитина…

— Чи не забагато для однієї людини?

— Ні, зовсім не забагато. Я знаю Володю з першого курсу, я вже тоді цікавився психологією і психіатрією і тому часто з цікавістю спостерігав його поведінку…

— Хіба вона тоді різнилася за нормою? — спитав я здивовано, пригадуючи розповідь Ольги Панафідіної.

— А-а! — махнув прикро рукою Хлєбников. — До чого тут норма? Володя завжди був дивовижною людиною. Його уява — образна емоційна фантазія дитини — з ним самим творила чудеса. Коли він розповідав моїм синкам про нещасного Кая, замороженого Сніжною королевою, у нього самого руки ставали крижаними. Коли він бачив футболіста Стрельцова, який біг через усе поле, пульс у нього бився під сто. Він не міг працювати практикуючим лікарем через те, що відчував фізично біль своїх пацієнтів…

— Але ж він міг, володіючи такою здібністю, створити для себе прекрасний світ — без турбот, хвилювань і тривог, світ неминущого ілюзіону?

Хлєбников похитав головою:

— Не міг. Розумієте, для нього чисто фізично не існувало філософії «за чужою щокою зуб не болить». У нього болів. Він проживав своє життя в кожній зустрінутій ним людині, а любові в його серці не меншало.

Я спитав Хлєбникова:

— А раніше ніколи не траплялося з ним таких речей, як зараз? Раніше він не губив свою особистість?

Хлєбников сердито насупився:

— Я вам уже казав, що не вважаю Лижина психічно хворою людиною. В його свідомості відбуваються тимчасові викривлення, як… як… — він задумався на мить і сказав: — Як викривлення простору в кільці Мебіуса.

Хлєбников швидко йшов-біг асфальтовою доріжкою, весь час випереджаючи мене, несподівано гальмуючи переді мною, і теліпав короткопалою міцною кистю перед моїм носом.

— Якщо взяти вузеньку смужку паперу і склеїти її кінці, вийде кільце, звичайне кільце із зовнішнім і внутрішнім боком, — квапливо пояснював він, і я відчував, догадувався, що не заради мене він так старається, не мені, сторонній і необізнаній людині, прагне обгрунтувати свій діагноз. Це генеральна репетиція, театральний «прогін» без глядачів наступного бою, де треба буде постояти за поняття, які в буденності не обговорюються, але незримо керують нашими вчинками і визначають наші головні рішення: честі, дружби, обов'язку, професійної етики. — Та коли спершу перегнути цю смужку по її довжині і потім уже склеїти — одержиш феномен під назвою кільця Мебіуса. Штука в тому, що на цьому кільці зникає другий бік смужки — кільце має лише одну площину, простір викривлюється… Міняється форма…

Він іще довго пояснював мені про різницю у фізичному сприйнятті, двомірність психічного стану Лижина, і я остаточно усвідомив, що справи в Лижина кепські.

— Лев Сергійович, ви знаєте таку жінку — Желонкіну?

— Аню?

— Так, Ганну Василівну Желонкіну.

— Знаю, аякже. Добра вона людина, Аня, надійна.

Такої оцінки від Хлєбникова я ніяк не чекав. І зразу ж спіймав себе на думці, що, вгрузнувши в деталі цієї історії, поступово втрачаю головну цноту сищика — неупередженість. У мене вже чітко визначилися певні симпатії, антипатії, виникли стійкі упередження і активні співчуття, і вся ця зацікавленість безпосереднього учасника подій могла сильно зашкодити справі. А може, й не могла, я й сам точної думки з цього приводу не мав, оскільки не дужо був упевнений у можливості неупереджено розбиратися в таких пекучих людських пристрастях, і, мабуть, міф про байдужість слідчого виник як проекцій цієї високої цноти Закону на одну конкретну людину. А на ділі таке швидше за все неможливе: якщо людина байдужа, то краще їй торгувати вроздріб галантереєю, ніж лізти втішати чужі жалі, адже байдужа людина не в змозі при всьому бажанні вдаритися серцем об чужу біду…

— Давно ви знайомі?

— Тисячу років. Вона ж працювала спочатку в Благолєпова, а тенор в інституті у Панафідіна. Дався він їй, щоб його. чорти вхопили!

— Хто — Панафідін?

— Атож! Не склалось у неї життя…

— В якому розумінні?

— Вона ж вийшла заміж зовсім ще дівчинкою. Чоловіка її я разів зо два бачив — похмурий такий, мовчазний дядько, років на п'ятнадцять старший за неї. Він мене дуже здивував на Аниному бенкеті з приводу захисту кандидатської: за весь вечір примудрився не сказати жодного слова.

— Так, я його знаю, — кивнув я і уявив муки Позднякова на бенкеті з приводу того, що дружина стала нарешті визнаним ученим, таким же, як усі товариші, що там зібралися, — дуже грамотні, красномовні, веселі, зовсім недисципліновані й вельми підозріливі на нехлюйство.

— Тоді вам зрозуміло, як важко було веселій, пустотливій Анечці ужитися з таким відлюдьком. — Хлєбников говорив про легку, приємну вдачу Желонкіиої як про річ самоочевидну, і я подумав, що, мабуть, ми всі ходимо по якомусь кільцю Мебіуса, де в різних поворотах простору зникають для стороннього ока окремі сторони нашого характеру, і виглядаємо ми однобокими, плоскими, мов камбала, і за цим нездоланним для байдужого чужого ока бар'єром б'ється наше життя, цілком об'ємне і, на щастя, багатостороннє, і завжди знаходяться люди, котрим усі ці грані добре видно. — Та-ак, як я розумію, там ніколи особливої любові не було, проте жили нормально, дівчинка у них є маленька…

— Цій дівчинці зараз двадцять років, — зауважив я.

— Не може бути! — здивувався Хлєбников. — Подумайте, як час швидко промчав — тоді їй було років п'ять-шість…