Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

— Ох, це ти? Яке щастя! Оце несподіванка!

— Про вовка помовка... Ага, розумію, Сен-Лу — Святий Вовк! — сказав бельгійський дипломат і зареготав.

— Чудово, — сухо промовила дукиня, їй увірилися ці каламбури і коли вона каламбурила, то ніби кпила з самої себе. — Як ся маєш, Робере? — кинула вона. — Щоб отак забути свою тітку.

Вони перемовилися між собою, мабуть, згадали мене, бо коли Сен-Лу рушив до матері, дукиня Ґермантська обернулася до мене.

— Добрий день! — сказала вона. — Як ся маєте?

Вона бризнула на мене світлом своїх блакитних очей, повагавшись, розігнула і подала мені стебло своєї руки, похилилася вперед усім корпусом, потім зразу ж відкинулася, наче кущ, якого нагнули й пустили, і він став на місце. А маневрувала вона під вогнем поглядів Сен-Лу, — той наглядав за нею і на відстані робив розпачливі зусилля, щоб домогтися від тітки більше уваги до мене. Боячись, щоб розмова не захиріла, Робер прийшов її підтримати і відповів за мене:

— Він погано себе почуває, втомився; зрештою, може, він почувався б краще, якби частіше бачив тебе, — не потаю від тебе, що йому це дуже приємно.

— О, як це втішно! — промовила дукиня Ґермантська зумисне недбалим тоном, ніби я подав їй плаща. — Мені це до вподоби.

— Я піду он до мами, а ти посидь на моєму кріслі, — сказав Сен-Лу, садовлячи мене таким чином при своїй тітці.

Ми помовчали.

— Я іноді бачу вас уранці, — сказала дукиня так, ніби ознай-мила мені новину і ніби я її вранці не бачив. — Моціони дуже корисні для здоров’я.

— Оріано! — мовила стиха віконтеса де Марсант. — Ви казали, що збираєтеся до пані де Сен-Фереоль. Перекажіть, будь ласка їй, щоб мене не чекали на обід, я зостануся вдома з Робером. І ще смію вас просити ось про що: коли йтимете, скажіть, щоб купили сигар, які любить Робер, називаються вони «Корона», вийшов увесь запас.

Робер, підходячи до матері, розчув лише прізвище пані де Сен-Фереоль.

— Що це ще за пані де Сен-Фереоль? — здивовано і зневажливо кинув він: мовляв, чхати він хотів на вищий світ.

— Але ж, коханий, ти її добре знаєш, — сказала мати, — вона сестра пана де Вермандуа, то вона подарувала тобі гарний іграшковий більярд — твій улюблений.

— Ага, сестра Вермандуа? А я й не знав. О, моя неня баєчна! — вигукнув Робер, упівоберта і несвідомо перебираючи інтонації Блока, подібно до того, як він крав його думки. — Вона знає людей, про яких ніхто не чув, якихось там Сен-Фереоль (вирубуючи шелестівку в кожному складі): роз’їжджає по балах, катається в екіпажах, живе фантастичним життям. Казка!

Дукиня Ґермантська пустила горловий, хоча й сильний, але уриваний звук, схожий на вдаваний притлумлений смішок: мовляв, жарт сестринця вона схвалює, але схвалює лише з кревного обов’язку. Цієї миті лакей ознаймив, що князь фон Фаффен-гайм-Мюнстербург-Вайнінген просить переказати маркізові де Норпуа, що він прийшов.

— Попросіть його сюди, — сказала маркіза де Вільпарізіс до колишнього посла, і той рушив по німецького прем’єра.

Але маркіза зупинила посла:

— Стривайте! Показати йому мініатюрний портрет імператриці Шарлотти?

— О, гадаю, він буде в захваті! — палко відповів амбасадор, ніби йому було завидки: яка ласка чекає на щасливого міністра!

— А, я знаю, це людина добропорядна, — сказала віконтеса де Марсант, — а це така рідкість серед чужоземців. Але я маю точні дані. Це втілений антисемітизм.

Імення князя фон Фаффенгайм — у тій щирості, з якою були, як кажуть музйки, взято перші його склади, а також у спотикли-вому їхньому повторенні — зберігало розмах, награну наївність, незграбну германську «фінезію», розметану зеленастим гіллям над темно-блакитною емаллю складу «гайм»,' емаллю, від якої дихало містикою вітража надрейнської церкви за тьмяною різьбленою позолотою німецького XVIII сторіччя. Поряд з іншими частинами, які його складали, це ім’я вміщало назву німецького містечка на водах, де я був дитиною з бабусею, розташованого під горою, славною тим, що там гуляв Ґете, і виноградниками, з яких пили ми в кургофі славетні вина, вина зі складовими гучноголосими назвами до пари тим епітетам, які дає своїм героям Гомер. Ось чому, щойно я почув ім’я князя і перш ніж мені згадалися ті води, ім’я це немовби змаліло, олюднилося; закуток у моїй пам’яті, куди воно врилося, здався мені простореньким, і все воно як стій зробилося для мене рідним, звичним, мальовничим, смачним, легким, чимось дозволеним, прописаним. Ба більше: тільки-но дук Ґермантський, тлумачачи, хто цей князь, перелічив деякі його титули, у моїй пам’яті зразу ж ізринула назва села, перетятого річкою, де я щовечора по завершенні процедур плив човном крізь рої комарів; а ще назва лісу, такого одлеглого, що лікар заборонив мені ходити до нього гуляти. Та й не дивина: зверхність сеньйора поширювалася на околиці, і в перелікові його титулів скупчилися ще раз назви, які на мапі позначені поряд. Так під прилбицею князя Священної імперії і конюшого Фран-конії мені відкрився лик коханої землі, де часто спинялися для мене промені шестигодинного сонця, — принаймні він був мені відкритий, поки не ввійшов сам князь, рейнграф і обранець Палатина. А тоді я дуже швидко дізнався, що прибутки з лісу та річки, залюднених гномами та ундинами, з чарівної гори, де височіє старовинний Бург, що пам’ятає Лютера і Людовіка Німецького, князь витрачає на п’ять авт «шарон», на утримання двох будинків, у Парижі та в Лондоні, на ложу в Опері, де буває у понеділок, і на ложу в «Французів», де він буває у вівторок. Побачивши його, я не подумав, — та він і сам у це