Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

йшлося про якогось нешеретованого, як-от про Берґотта або про Ельстіра, вона відбивала слова, підкреслюючи їх і псалмодіючи на два тони, з модуляцією властивою Ґермантам: «Я мала за че-есть, за велику че-есть спіткати пана Берґотта, познайомитися з паном Ельстіром», чи то бажаючи вразити співрозмовника своєю покорою, чи то з того самого уподобання, що й у дука Ґермантського, до архаїки, як спротиву нинішній невихованості, де старший «не шанується». Хай би там як, а коли віконтеса де Марсант виспівувала: «Я мала за че-есть, за велику че-есть», відчувалося, що вона відбуває, як^'й уявляється, велику ролю, що вона показує вміння вітати імена відомих людей так само, як вона вітала б їх самих у себе в замку, якби ті опинилися десь у сусідстві. Крім того, оскільки вона мала численний рід і дуже його любила, оскільки, розтягуючи слова та кохаючись у подробицях, всім і кожному пояснювала хто ким доводиться, вона щохвилі перераховувала (при цьому без усякого гонору; віконтеса щиро любила говорити про те, які зворушливі хлопи, та які шляхетні гайові) всі медіатизовані вельможні фамілії Европи, чого люди не такого пишного становища їй не могли пробачити і ті з них, хто мав трохи олії в голові, глузували з її глупоти.

На селі віконтесу де Марсант обожнювали за її доброчинну діяльність, а надто тому, що в жилах її текла, зливаючись протягом століть, чиста кров найславетніших родів Франції, і завдяки цьому здавалося, ніби вона не «коверзує», як мовлять народні низи; вона трималася з ними дуже просто. Вона не боялася почоломкатися з убогою, горопашною жінкою, вона кликала її до себе в замок і давала їй хуру дров. Віконтеса славилася як щира християнка. Вона мріяла знайти для Робера казково багату наречену. Бути великою дамою означає вдавати з себе велику даму, тобто почасти бити на простоту. Ця гра обходиться незмірно дорого, тим паче що простота чарує, лише як інші знають, що ти міг би і не бути простим, тобто як ти дуже багатий. Коли я потім сказав, що бачив віконтесу, мене запитали: «Правда ж, вона чарівна?» Але щира краса своєрідна, незвичайна, і тому нам здається, ніби вона не краса. Я сказав собі лише в день зустрічі з віконтесою, що в неї маленький носик, яскраво-блакитні очі, довга шия і смутний вираз на личку.

— Послухай, — сказала маркіза де Вільпарізіс дукині Ґермант-ській, — до мене зараз має прийти жінка, з якою тобі неохота знайомитися; краще тебе попередити, щоб для тебе це не було сюрпризом. Зрештою можеш бути спокійна, більше я її в себе не прийму, але сьогодні вона тут з’явиться. Це Сваннова дружина.

Пані Сванн, бачачи, якого розмаху прибрала Дрейфусова справа і побоюючись, як би чоловікове походження їй не зашкодило, ублагала його ніде не говорити про безневинність засудженого. Коли Сванна не було, вона, без сорома казка, проповідувала найзапекліший націоналізм; зрештою вона наслідувала в цьому пані Вердюрен, у якої дозрів прихований досі міщанський антисемітизм і вибухнув вулканом. Пані Сванн дійшла до того, що вступила в антисемітські жіночі ліги, які почали тоді виникати і нав’язувати стосунки з аристократками. Може здатися химерним, що далека від того, щоб їх наслідувати, дукиня Ґермантська, за-приязнена зі Сванном, рішуче опиралася його таємному бажанню познайомити з нею його дружину. Але згодом ми побачимо, що винен тут був своєрідний характер дукині, яка вважала, що вона «не мусить» робити того й того, і деспотично накидала свою великосвітську «вольну волю», вельми свавільну.

— Дякую, що попередили, — відповіла дукиня. — Мені й справді це було дуже прикро. Але я знаю її в обличчя і вчасно піду собі.

— Запевняю тебе, Оріано, вона дуже мила, це вишукана особа, — зауважила віконтеса де Марсант.

— Нехай і так, але я не відчуваю ніякої потреби звідати це наочно.

— Ти дістала запрошення до леді Ізраельс? — спитала дукиню маркіза де Вільпарізіс, аби перемінити розмову.

— Я, дяка Богові, з нею незнайома, — відповіла дукиня Ґермантська. — Про це Марі-Енар треба запитати. Вона з нею водиться, ось тільки до мене ніяк не доходить навіщо.

— Авжеж, це так, я була з нею знайома, — сказала віконтеса де Марсант, — визнаю свої промахи. Але я вирішила з нею порвати. Як видно, вона з найгірших і навіть не криється з цим. Але й ми гарні: були надто довірливі, надто гостинні. Ноги моєї більше не буде в когось із цієї нації. Ми не пускали до себе старих кузенів із провінції, людей цієї самої крови, зате відчиняли двері жидам. От вони й віддячилися. Гай-гай! Мені крити нічим, мій коханий синаш зовсім збожеволів, що то молодий, верзе таке, що й купи не держиться, — додала вона, почувши, що граф д’Аржанкур натякає на Робера. — До речі, про Робера, ви його не бачили? — спитала вона, звертаючись до маркізи де Вільпарізіс. — Сьогодні субота, отже, він може провести добу в Парижі і тоді, звичайно, заскочить до нас.

Насправді віконтеса де Марсант думала, що її син не дістане звільнення, або принаймні вірила, що як він і приїде, то не побуває у маркізи де Вільпарізіс, і вона вдала, що має надію побачитися з ним тут, вдала, аби удобрухати підозріливу тітку, сердиту на сестринця за таку тривалу відсутність.

— Робер тут? А я не маю ні слова від нього. Після Бальбека ми, мабуть, з ним ні разу не зустрічалися.

— Він такий заклопотаний, у нього стільки роботи! — сказала віконтеса де Марсант.

Невловна усмішка черкнула вії у дукині Ґермантської; вона дивилася за тим, як її парасолька креслить на килимі круг. Щоразу, коли дук надто відкрито занедбував дружину, віконтеса Ґермантська галасливо ставала на бік невістки проти брата. Про цю опіку невістка зберігала в уразливій пам’яті «вдячний» спогад, і Роберові вибрики її не вельми обходили. У цю мить двері відчинилися і ввійшов Робер.

— О, про вовка помовка!.. — гукнула дукиня Ґермантська.

Віконтеса де Марсант сиділа плечима до дверей і не зразу

помітила, що зайшов її