Читати книгу - "П’ятий номер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Ти диви! – розплющив очі він.
– Це, мабуть, через тебе, – сказала Ганя. – Я така дурна… чомусь таки вірю, що в тебе з нею нічого не було.
– Бо й не було, – сказав він коротко.
– Мав той Піддубний любаску на Павлюківці, – монотонно розповідала Ганя, й собі переймаючись настроєм дощу. – Кажуть, приходила аж сюди. То він одіслав її. Іди, каже, знати тебе не знаю!
– Значить, любов уже між ними почнеться, – сонно сказав він.
– Яка там любов, коли він їй синців наставив. Коли б це мені зробив ти, я б ні хвилини тебе в хаті не терпіла…
– А чого вона терпить? – спитав, ледве ворухнувши губами.
– Бо сім’ю розбивать не хоче. Та й яка може буть любов до такого вилицюватого? Таке воно якесь, наче слизом покрите…
– Закортіло ж за нього. – Він знову-таки прислухався до шуму й плескоту за вікном.
– Закортіло, бо нічого луччого не траплялося, – Ганя шумко встала. – Давай постелю тобі, бо онде вже засинаєш, так на тих походеньках утомився.
– Це я проти дощу, – сказав він винувато. – В мене й раніше таке бувало, чи забула?
– Не забула, – сказала Ганя, розкладаючи ліжко. – Тільки сьогодні ти начебто і справді втомився…
Але він уже спав. Похилив голову на груди і свиснув носом.
– Прокидайся, – торкнула його Ганя. – Вже постелила.
Він почав роздягатися, як сомнамбула. Вона Йому допомагала.
– Це все через цей клятий дощ, – пробурмотів він. – Просто вбиває він мене. Не сердься на мене…
– Та йди вже спи, – сказала Ганя, доводячи його до ліжка. – І не пив ти, здається, а п’яний…
Вона вклала його й підгорнула постіль. Задивилася на невелике, поморщене й увіч перевтомлене лице, і смуток від того лиця начебто й до неї перейшов. Відчула раптом, що все воно таки дочасне: і цей чоловік в її ліжку, і ця мирна тиша в її кімнаті. Шварготів дощ, лопотів у ринві, цокотів по піддашках, шелестів у листі – кожен дім у цьому дощі був як корабель, що плив у розбурханім морі. Сум уже цілком пойняв її: стояла серед хати, облита кволим світлом лампочки, й відчувала, що до її вікон знову клеїть своє чорне обличчя Самота. Знову подивилася на перевтомлене Миколине лице, вві сні воно поступово розгладжувало зморшки, і їй раптом гостро згадалося, як прийшов він сюди уперше – так само заснув, бо так само був тоді дощ, а вона встала, щоб прибрати посуд після їхнього невеликого бенкетування, і вперше відчула той-таки смуток, як перше собі попередження. Але тоді вона була легковажна, юна і щаслива, тож, прибравши зі столу, розчинила навстіж вікна і довго дихала молодими і розкішними запахами літньої ночі. Зараз все воно трохи й повторювалося: він спить, а вона прибирає зі столу. Одне тільки вона не зробить, подумалося мимохіть; не підійде до вікна і не розчинить – надто тяжко у неї на душі.
21.Шкалик сидів на сходах, підтягти ноги і спершись підборіддям об коліна. В роті в нього стриміла самокрутка, з якої вилися сиві пасемка. Очі його були порожні й пласкі, як латунні копійки, а зморщене брунатне личко закостеніло.
– Знову сумуєш? – спитав, присідаючи біля нього, Микола.
– Та біда мені з цими грішми! – випустив густий клубінь Шкалик.
– Знову випити хочеш?
– Таж хочу, трасця його матері! Як тобі наша робота?
– Робота справна, – сказав Микола.
– Може, комусь ще вікна треба побить?
– Та вже не треба, всміхнувся Микола. Він закурив і собі, вони сиділи якийсь час на ганку й дивилися, як колотяться і проносяться над горбами сірі, брудні хмари.
– Похолодало, – повів плечима Шкалик. – Може, я тобі щось зроблю?..
Микола зосереджено пихкав димом.
– Ти ні, – сказав нарешті. – Хіба хлопці твої…
– Це все одно, що я, – пожвавішав Шкалик.
– За це діло я б тобі на дві півлітри дав, – протяг поволі Микола. – Тільки трошки воно не те… Опасне…
– Ну, коли опасне, – аж відсунувся Шкалик. – Нє, я опасного не хочу…
– Та не так уже й опасне, – тяг Микола. – Але зважуй сам. Хочу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «П’ятий номер», після закриття браузера.